Як оженити дідька
Після переведення годинників, коли нечиста сила нарешті вгамується – навіть заокеанська, яку іноземці заохочують спеціальним святом, – можна провести розбір польотів. На метлі, звісно.
Дещо з бісівської науки
Одна жіночка, котра, видно, геть розчарувалася в чоловіках, за порадою когось, хто знається з нечистою, надумала мати чорта за господаря. Аби не позичати чужого, якогось дідька лисого – може трапитися спрацьований, як стара борона – захотіла свого викохати. Схопила з-під курки яєчко і почала вигрівати під пахою. Як і приписує бісівська наука, дев’ять днів. Потім закопала в гній і ще, мов квочка, висиджувала. Коли з’явилися ріжки, бісеня заскочило на горище, куди справний господар усякий непотріб закидає, і там отаборилося серед дірявих кошиків і пощерблених ринок. «Хай підростає, – міркувала молодиця, – а там, чим чорт не жартує, може й за чоловіка сподобиться». Отакі трапляються кляті жінки – їм би тільки біса в ребро.
А те непарнокопитне стерво на горищі помічним виявилося. Почалися в жінки в господарстві всілякі гаразди. І телятка, й поросятка, й овечки множитися, не те, що в сусідів. Забагатіла. Захотілося мати наймичку. Але трапилася непутяща. Коли господиня якось побазарювати надумалася, то суворо-пресуворо наказала дівці їжі не солити і взагалі забути, що сіль є на світі й навіть, що чумаки колись були. Бо її саму знавці бісівських премудростей застерегли, що не менше, ніж ладана, чорт боїться солі. Йому вже ліпше смаленим бути, ніж соленим. То тільки цілковиті невігласи можуть казати «гад солоний». А насправді такого в природі існувати не може, як, скажімо, помаранчевого Януковича.
Так от, та наймичка не послухалася господині – навіть не скажеш, що лихий попутав (навіщо на його голову такий клопіт?), просто якась пришелепкувата була – і знайшла сільничку… Що сталося – годі й казати. Трагедія! Для хазяйки, звісно. Зник рогатенький помічник під три чорти. Мо, й справді свої його до компанії забрали, як ми кажемо – вхопили?
Отака вам, жіночки, наука. А хочете, й іншою пригощу.
Є, як ви знаєте, нечестивці й жіночої статі – відьми. Ця вража сила, скажу вам, підступніша й хитріша за чортів. Мало того, що корів видоюють, як висмоктують, ще й добропорядних чоловіків зваблюють. Один розказував: йду поночі, а вона – вся гола, з розпущеним волоссям і… з табуретом на голові – назустріч… Що було далі, не переповідатиму, бо й діти можуть узяти до рук цю газету, скажу тільки, що куди там пнутися кіношній еротиці.
Що відьми з хвостиками, для багатьох не секрет, але не всякий знає, що в молодих – первісточок – він голий, а у досвідчених – волохатий. Спробуй такій насипати солі на хвоста – вивернеться як вуж.
Але заспокою вас, кияни: хоч і підступна твар ті відьми, але вони нам менше можуть зашкодити, ніж навіть прогресивні соціалісти. Хвостаті бестії краще приживаються там, де є кого доїти, де корів тримають. А на Хрещатику, скажімо, які корови – не Делі ж. Урбанізація, яка завдяки міській владі, семимильними кроками обступає нас, може чимось іншим шкодити, а от від злахудрених горгон вберігає.
А щодо чоловічих зваб, то на Окружній такі тебе перестрінуть, що й табуретки на голову не треба. А що без хвоста, то, може, воно й гігієнічніше.
І я там був…
Шановний читачу, вся ота чортівня, якої я тобі наплів, як три мішки вовни – не мій гріх. Такого наслухався днями на Оболоні. Там при Центрі для сімейного відпочинку, подібного якому, як тут запевняють, нема не те що в Києві, а й у всій Україні, відкрився театр містичної драми «Театріон». В акурат напередодні чужинського хелловіна, який нахабно, як і вся нечиста сила, за допомогою потужної кіноіндустрії вторгається в наше буття. А ми ж такі падкі на все їхнє. Навіть їхніх нечестивців шануємо, як рідних. Відхрестилися від жовтневої революції, то знайшли інше безголів’я – кельтський хелловін, нехтуючи своїми правічними віями й іншими упирями. Ніби забули, що п’ятдесятизіркової Америки ще й в помині не було, коли наші мавки залоскочували на берегах Дніпра роззяв. Щоправда, українці не влаштовували свят для бісівського кодла, а якщо й сходилися з нечистою, то лише на прю, в безкінечних потугах відвернути її від християнської душі, віднадити від обійстя. Ще їхніми хот-догами в світі й не пахло, як нашим козакам вареники самі в рота застрибували (ми ж з вами знаємо, що не без допомоги вітчизняного «чарівника», якому до снаги й місяця з неба поцупити). А нинішні – гарбуза вишкрябують і носяться з ним, як із писаною торбою, примовляючи «хелловін» та «хелловін».
Тетяна Леміш – є така київська актриса – готуючи свою містичну моновиставу (разом із режисером Марією Немировською) до відкриття «Театріона», правда, лише в часі була зорієнтована на той чужинський хелловін, прости Господи. На сцені ж лише нашу «рідну» погань згадувала – чортів, відьом, русалок, домовиків. Вона з годину імпровізувала, на сцені перед нами, глядачами, маніпулюючи часником і маком, примовляннями й пришіптуваннями, аби та рогата й хвостата братія до нас не пристала, а я оце імпровізую на папері перед вами, читачами. Втім, каюсь, повалявся і я трохи на сцені. Актрисі Тетяні вдалося мене заанґажувати в лицедії, себто собі в помічники.
Як богобоязний християнин я, звісно, не міг взяти участь в сатанинських ігрищах, тому погодився на роль добропорядного чоловіка, який буцімто обирає собі місце для побудови хати. Аби вибрати нелихе місце, не мічене якоюсь поганню, припадав вухом до землі й наслухав. Що наслухав, що чув і яким вухом тулився до землі, не скажу, то бо вже комерційна таємниця. Як спишуся і мене спишуть із редакції, зможу на тому бізнес робити: онде скільки охочих довкола Києва палаци зводити. А не знають, що перше, ніж вгатити в землю тисячі, треба такому чоловіку, як я, дати ту землю послухати. Знати б – не мостилися б даремно, припустимо, в Пущі-Водиці, бо були б попереджені – виметуть звідси їх, і рішення Київради не допоможе. Вона хоча й багатоголова, але часом теж помиляється, але, хвалити Бога, бува, одумується.
Ну от, коли відіграв я своє і встав, обтрушуючи сміття з мішковини, на якій лежав, то був винагороджений несміливими оплесками спантеличених глядачів: думали, а чому це саме його вибрали? Може, хтось гадає, що я підсадний? Присягаюсь – ні. Просто вдача така.
Спектакль закінчився, а дідька так і не оженили. Марна то справа, навіть для театру, який, здавалося, може все. А все через сіль. Не можуть люди без неї прожити, отож не здатні й чорта оженити. Тож никають рогатенькі холостяками по світу, цокаючи копитцями…
На Оболоні, в тому ж таки «Театріоні» незабаром очікують приземлення Маргарити – отої самої, полюбовниці Майстра. Така, скажу вам, штучка, відьмочка ще з тих… Я, мабуть, уже не піду на неї дивитися: бо довго ще аукатиметься мені та, прем’єрна містика. А ви підіть, подивіться.
Хотів поставити вже остаточну крапку, але стурбованість не дає змоги. Новий театр – це завжди добре. Навіть якщо драми, навіть якщо містичної. Але хто надоумив влаштувати його під самісіньким боком споруджуваного покровського храму, навіть якщо він Московського патріархату? Будьте певні, що не обійшлося тут без отого самого, якого проти ночі не згадують. Можна ще скликати сюди на театральні шабаші рогато-хвостатих, поки у церкви нема настоятеля й парафіян, а з’являться, – гадаю, запротестують. Єдина користь від такого сусідства лише глядачам. Якщо до когось, слабодухого, щось нечестиве прив’яжеться, після спектаклю можна перехреститися на соборні хрести, й нечиста згине – йди спати із чистою душею.