На Нивках, у сорок третьому

У третій гвардійській мінометній дивізії полковника П.В.Колесникова воювали уродженці багатьох областей України. Але визволяти рідне місто випало тільки одному. Іван Оношко народився на приміському хуторі Нивки, проте вважав себе киянином. Його предки з діда-прадіда мурували печі не тільки на Нивках. Визнаних майстрів запрошували дворяни Петербурга і промисловці Уралу. Мастаки вміли зробити такий димохід, що тепло в оселі трималося доволі довго. Конфігурацією димохід нагадував перевернуту букву «Г».

Про це Оношко чомусь згадав після того, як начальник розвідки дивізії майор Костянтин Кузеванов наказав йому довідатися про обстановку на хуторі Нивки. Принагідно зауважу, що досвідчений офіцер порадив Іванові уникати зустрічей з будь-якими знайомими.

У вечірній темряві Оношко благополучно обминув окопи ворожої бойової охорони на околиці села Берковець. Де навпригинці, а де й плазом дістався північної околиці хутора Нивки.

Звичайно, Іван дуже хвилювався. Батьківська хата. Перші кроки. Перша прочитана книжка. Перше побачення. Перший поцілунок...

У придорожніх кущах розвідник перепочив і заспокоївся. До дворів підкрадався з боку городів. На вулицю виглядав з-за паркану. В західній частині хутора на вогневих позиціях стояли шестиствольні міномети. Ближче до південної околиці причаїлись одинадцять «тигрів» і три «пантери». Біля шосе він побачив накриті маскувальними сітками гармати середнього калібру.

На північно-західній околиці Іван Оношко, як було домовлено з майором Кузевановим, пустив дві червоні ракети. Можна було повертатись у дивізію, але йому, хоч помри, захотілося побачити матір. Розум наполягав: «Не смій!», а ноги самі несли до рідної хати.

Тихо підповз до знайомих воріт, підвівся і побачив гітлерівця. Той теж помітив розвідника. Не гаючи й миті, Оношко вистрелив. Фашист зойкнув і упав. На постріл із сусідньої хати вискочило кілька фриців. Іван Оношко кинув у них гранату.

Заторохтіли «шмайсери». З трьох боків, стріляючи на ходу, бігли німці. Навколо свистіли кулі. Одна обпекла руку, друга, дряпнувши голову, зірвала пілотку. Оношко притьмом перескочив півтораметровий паркан, метнувся через вулицю. Тут його наздогнала третя куля – гаряче стало передпліччю. Затиснувши долонею рану, розвідник шугонув у якесь дворище, переліз у сусіднє подвір’я, влетів у хату.

Угорі спалахнули «висячки». Світло вдарило у вікна, і Оношко побачив роззявлену пащу печі, що виступала аж на середину кімнати. Правий бік печі оперізав лежак із трьома квадратними нішами для сірників, солі й всякого кухонного дріб’язку. Розвідник, згадавши добрим словом батька-пічника, метнувся до печі й зник у чорній горловині димоходу. Тільки тепер він зрозумів, як дорого доводиться платити за легковажність...

А на вулиці не вщухала стрілянина. Невдовзі лайка і галас докотилися у дворище, а потім і в хату. Оношко затримав подих.

Розлючені гітлерівці гатили прикладами в стіни й шафу, відсовували ліжка, грюкали в коморі, спересердя ламали стільці, доки не перевернули все догори ногами. Один із переслідувачів посвітив у піч кишеньковим ліхтариком і сердито вилаявся. Ще трохи і німці зникли за ворітьми. Зовсім близько з глухим придихом загуркотіли вибухи снарядів. Після другого залпу піч заходила ходором. У димохід війнуло повітря, приправлене перегаром пороху. У лунких розривах потонули зойки фашистів. «Спасибі нашим артилеристам, – подумав Оношко, – сполохали цих шакалів». Розвідник спробував лягти на бік, але в пораненому передпліччі запекло так, що ледь не застогнав. У ніс і рот набилося сажі, дерло в горлі, пекло в грудях. Було таке відчуття, ніби шпичакуватий кляп загнано аж у легені... «Певно, від струсів на горищі обвалився комин, – занепокоївся Іван. – Цього ще тільки бракувало! Задихнусь отут, і свої не знайдуть... О, знову гості – вітав би їх нечистий у пеклі!»

У кімнату ввалилося два солдати. Проклинаючи «Івана», що зіпсував усім ніч і сам провалився крізь землю, вони заходилися стелити плащі-намети.
– Спи, Ріхарде, а я повартую. Дах цієї хати зірвало, а в одну воронку два снаряди не потрапляє, – пояснив один із фашистів.

Невдовзі Ріхард захропів так, ніби через ніс накачував скат вантажного «опеля». Принишк і його напарник.

Засвербіло в горлі, в носі. Оношко тихенько розтер перенісся: чхнути чи кашлянути – вірна смерть... Дихати ставало дедалі важче. Щоб не знепритомніти, Іван притиснув поранене плече до димоходу...

Перед світанком настало дивне заціпеніння. Крізь сон Оношко чув, як хтось хропів, артилерійські залпи. Від ближнього вибуху піч здригнулася, рукав боляче торкнувся рани – і розвідник отямився.

На західній околиці Нивок було чути стрілянину. Перекочуючись від хати до хати, вона швидко наближалася. Несподівано із загального гармидеру вихопився знайомий голос:

– Лягай! Граната!

Після вибуху за стіною вдарили вітчизняні автомати.

Обдираючи лікті, розвідник позадкував лежаком, сперся ногами на припічок і зіскочив на підлогу. Вранішнє сяйво різонуло очі. Крізь вибиті шибки Оношко побачив, як городами щодуху тікають гітлерівці. Спершись на підвіконня, пустив навздогін утікачам кілька черг.

Розвіявши крила плащ-намету, в подвір’я не ввійшов, а влетів сержант А.Несевря. Кинувся до приятеля, щоб обійняти його, але, вгледівши закривавлений рукав, спинився, відчепив алюмінієву флягу.

– Пий, Іване, скільки подужаєш! Минеться!

Бідолаха заплющив очі.

– Іване, чуєш? Я тобі своєї крові дам. Цілий літр! Тільки скажи хоч слово! Не мовчи!

Губи Оношка розтулилися:

– Джміль ти... Не гуди!

Опівдні в санчастину, де лежав Оношко, навідався майор Костянтин Кузеванов.

– Наші війська вже в Києві! – радісно вигукнув він. – Але про те, що для нашого брата тверезе мислення і витримка – головне, не забувай.

Третю гвардійську мінометну дивізію було перейменовано на «Київську». Усміхнений полковник П.В.Колесников урочисто вручив нагороди багатьом воїнам, у тім числі й Іванові Оношку.