4 листопада 2005 року, п'ятниця №206 (17617) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ГРОМАДА ПОДРОБИЦІ СЛОВО ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 ГІСТЬ "ЯСК"
04.11.2005

Картини, написані пензлем і серцем


Буває ж так: уперше зустрілася з людиною, а таке враження, що знаєш її багато літ. Ніна Яківна Марченко, заслужений художник України, за сорок років своєї творчої діяльності встигла створити стільки, що це хвилюватиме людей, либонь, не один вік. Краса врятує світ, а якщо вона – у жіночих устах, очах, руках, то перед нею знімають капелюхи усі без винятку. Саме жіноча краса заполонила полотна цієї талановитої художниці. У позолочених рамах усміхаються, сумують, журяться дівчата, матері, сестри, доньки, удовиці. І кожна мадонна – довершеність, неповторність, вишуканість, земна правда. У цих образах не побачиш і краплини фальші, бо вони написані фарбами й серцем.

Шульга не тільки підкує блоху

Із творчістю Ніни Яківни, власне, й з самою художницею, я познайомилася у міському Центрі роботи з жінками, де вона влаштувала невеличку виставку з нагоди свого 65-річчя. Картини її дивовижно правдиві, сонячні, колоритні, оптимістичні, хоч у деяких і переважає смуток, журба, втома. Але ж без цього не обійтися – біду конем не об’їдеш. Художниця не просто кладе на полотно красиві фарби, а творить дивовижні образи.

– Я їх не вигадувала, а брала з життя, – зауважує пані Ніна. – Про когось читала, з кимось особисто була знайома, хтось розповідав мені – ось так і народжуються мої мадонни. Свою персональну виставку на Подолі, яку мені допомогли організувати Центр роботи з жінками і Фонд сприяння розвитку мистецтва, я назвала «До чистих джерел». І не випадково, бо ж упродовж свого творчого життя черпаю наснагу від землі, від добрих, щирих і простих людей. Хоча сама я народилася у Ленінграді, живу в Києві, та мене завжди приваблювало село – там більше простору, душевності, духовності, там щирі люди. А чому в моїх роботах переважають жіночі образи? Тема материнства, жіночої долі, краси завжди хвилювала художників. Я до неї поступово йшла, починала з дитячої теми. У Київському художньому інституті моєю дипломною роботою була картина «Повернене дитинство», присвячена дітям Бухенвальда.

Її юна художниця писала під враженням від побаченого й почутого у німецькому таборі смерті, де побувала як екскурсант. Особливо запали в душу дитячі очі, вони дивляться з багатьох фотодокументів у самісіньку душу. Допомогли й батькові спогади, який пройшов усю війну з кінокамерою, був тяжко поранений. У багатьох фільмах про Велику Вітчизняну є документальні кадри, зняті воєнним кінооператором Яковом Марченком. Власне, з легкої батькової руки, а точніше – його друга, відомого художника СРСР Сергія Григор’єва, який помітив у ній іскру Божу, Ніна вступила до Київської республіканської художньої школи.

– Тепер малюватимеш не крадькома, а по-справжньому, – радів тато. Дівчинка ховалася від батьків зі своїми фарбами та мольбертом, тому що була лівшею. Ручку тримала у правій руці, а ось пензлик – тільки у лівій. Як не сварили, забороняли, нічого не вийшло, досі малює лівою. Виходить, шульга може не лише блоху підкувати.

Не відкладайте поїздку до матері

Ніна Яківна належить до категорії людей, яких нині називають дітьми війни. Їй ледве виповнився рік, як почалася Велика Вітчизняна: батько пішов на фронт, а вона з мамою встигли евакуюватися до Свердловська. А ось бабуся з двома іншими онуками пережили блокаду. Тож зрозуміло, чому саме жіноча доля так хвилює художницю. Вона бачила повсюди жінок: у госпіталі, де працювала і її мама, слухала, як вони читали листи з фронту, раділа, коли чиїсь матері, сестри поверталися з війни, і плакала з усіма, коли приносили похоронки. Усе це можна побачити на її картинах: глибокі сумні очі, натруджені жилаві руки, сиве пасмо волосся на голові, гармошка на покуті у прибраній хаті, яка не дочекалася з фронту свого господаря, маленький хлопчик, який не впізнавав маму у військовій формі…

З того далекого воєнного лихоліття вона прокладає кладочку до сьогодення. Як продовження жіночої теми – диптих «Чекала мати сина». Перша робота – образ неньки, що, спершись на пліт, виглядає з дороги сина, а його не видно й не видно. На другій – уже самотня материнська хата, зачинена на палицю. На подвір’ї – гарбузи, притрушені першим осіннім снігом, і зажурений син на призьбі: «Не встиг побачитися з матір’ю».

– Якщо ця картина зворушить бодай одну людину, змусить її відкласти усі житейські справи, щоб провідати самотню матір, вважатиму, що свою місію художника виконала, – говорить пані Ніна. – Гірко і боляче від того, що по всій Україні дуже багато таких самотніх матерів і ще більше – таких синів.

З ними вона зустрічається і у своєму, як вважає, рідному селі Балаклія, що на Полтавщині, де колись з чоловіком, також художником, купили хату. Цей край полюбила ще студенткою: побувала у славнозвісній Опішні, де спілкувалася з народним гончарем Іваном Біликом, відвідала Решетилівку, де не могла відвести очей від тамтешніх вишитих узорів. А як же хороше тут співають жінки! Від своїх сусідів, просто подорожніх вона наслухалася стільки всіляких бувальщин… Поки що зосередилася на українських народних ремеслах, традиціях, обрядах. У неї є цикл картин, присвячений їм. Хтось побачить у них нашу далеку минувшину, а комусь вони видадуться цілком сучасними. Пані Ніна тішиться з того, що відродилося народне образотворче мистецтво у Петриківці, що дівчата й хлопці залюбки одягають вишиванки, які навіть дуже пасують до супермодних джинсів. Художниця ніколи не була кон’юнктурним майстром – не писала портретів Леніна, Сталіна, членів Політбюро ЦК КПРС. Вона не вміє вигідно продавати свій талант – скоріше подарує картину, ніж візьме за неї гроші. І на Андріївський узвіз не носить їх, бо вважає, що там переважають низькопробні, а то й халтурні речі, які поглинають роботи, що варті вернісажів світового рівня. Власне, її роботи можна побачити у картинних галереях США, Франції, Чехії, Болгарії, Австрії, Росії.

Американець Вільям Морган, шанувальник і колекціонер творів образотворчого мистецтва, особисто знайомий з Ніною Марченко. Разом із Джеймсом Мейсом (нині покійним вже викладачем Києво-Могилянської академії, дослідником голодомору) запропонували їй спробувати себе у цій темі.

– Я не думала, що голодомор – настільки трагічна сторінка в історії України, аж поки не вчиталася в архівні документи, – веде далі пані Ніна. – Усі чотири картини написала серцем, з якого сочилася кров. На жаль, їх не всі побачили у Києві (були виставлені лише в Українському домі і Будинку учителя). Нині – це власність США.

Капіталісти вчасно і спритно оцінили стиль соціалістичного реалізму. Коли ми в 90-ті роки викидали геть усе на смітник як несучасне, запліснявіле, вони підібрали ті шедеври і наразі виставляють їх у своїх картинних галереях. Скільки можна вихлюпувати з водою і дитя?!

Четверо – на дві пенсії

Удруге я зустрілася з Ніною Яківною у її майстерні на даху висотного будинку. Як для майстерні, то це цілком підходяще приміщення. Одна біда: дах протікає, а власник, Спілка художників України, не поспішає його ремонтувати. Є ще й друга біда: з певних обставин, ця майстерня – ще й помешкання для пані Ніни, її чоловіка, доньки Валентини (також художниці) і дев’ятирічного онука Дениса.

Сталося, що художниця заборгувала з оплатою за користування майстернею. Так мало не позбулася даху над головою. Виручив той же Вільям Морган, який купив усі її чотири картини про голодомор.

– Ми ніколи не розкошували,   – стиха мовила пані Ніна і засоромилася. – А тепер взагалі живемо четверо  на дві пенсії. Одна поважна особа, яка приходила, щоб опломбувати майстерню, зауважила: «Треба крутитися», на що я їй відповіла: «Я сорок років кручуся біля мольберта».

Це за кордоном такі таланти, як Ніна Марченко були б мільйонерами, а у нас… Виставку організувати складно, а у спілці кожен куток під орендою, продавати картини ніде (більшість художніх салонів перепрофільовано під бутіки). А у якому стані зберігаються роботи художників у наших музеях? Ліпше цього не знати. Художниця розповіла про такий випадок: її картину «Русские кружевницы» транспортували на виставку до Москви. Вона не поміщалася у вагоні, то її зняли з підрамника й склали. Можете уявити, що з нею сталося...

Нещодавно Ніна Яківна відзначала свій ювілей. Але вшанувала іменинницю по-справжньому лише міська влада. Та вона не тримає ні на кого образи – готує позолочену раму для нової картини про українських мадонн, берегинь.

Валентина Январівна Брязгунова




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.