Невже без «Книжника»?..
Скажу відверто: за п’ять років його існування настільки звикла до часопису «Книжник-ревю», що й справді не уявляю без нього кола свого постійного читання. Пригадую, коли це видання було несміливого газетного формату. Згодом «Книжник» постав як дуже симпатичний повнокольоровий журнал із підзаголовком: «Про всі книжки і всіх письменників».
Молодечо-задерикуватий і академічно-поважний, але читабельний виклад (відповідно до того, про яку книжку йдеться) таки імпонував. Головне, звідти можна було довідатися про новинки українського дедалі ряснішого книжкового ринку: бо ж хіба самій зорієнтуватися, де, що, як і коли? Рубрики 30-сторінкового часопису перш за все вихоплювали видання, що подавалися на конкурс «Книжка року». Це номінації «Красне письменство», «Політлікнеп», «Софія» тощо. А ще ж – огляд літературних видань і газетних публікацій, інтерв’ю, дискусії, хроніка, сторінка з культури редагування, реклама видавництв. Сучасна верстка й чудові фотоілюстрації вирізняли це справді необхідне видання – для професіоналів і тих, хто не мислить життя без читання. І все це – силами невеличкої редакції під незмінним керівництвом Костянтина Родика і Галини Родіної. Разом із агенцією «Еліт-профі» спільними зусиллями з експертами відбиралися кращі книжки року на Ґран-прі. І урочистості з цієї нагоди були справжнім святом для читаючої публіки.
Нині саме б святкувати перший «Книжниковий» ювілейчик: 5 років у цьому випадку – дата поважна. Та фактично журнал припиняє своє існування. Головний редактор «Книжника» Костянтин Родик розповів, у чім суть:
– Ідея системоутворюючого центру на перехресті літературного та книжкового ринку літала в повітрі. Ми взялися її реалізувати 5 років тому. Ринок, окрім усього іншого, – знання про відповідні товари, це певне інформаційне середовище.
І наш літературно-книжковий часопис мав стати для потенційного читача певним навігатором. Спершу думали, що не вистачить книжок: ринок був надто бідним. Про що ж писати? Але «Книжник» виходив регулярно раз на два тижні: матеріалів не бракувало. Ми увійшли в смак. Про нас уже знали і авторів також вистачало.
– І що ж сталося нині?
– «Книжник-ревю» – проект меценатський. Нам допоміг стати на ноги «Фонд сприяння розвитку мистецтв». Пізніше почали якусь частину коштів заробляти самі за рахунок реклами. Хочу наголосити: так, у нас є політики і коло людей із грішми, що підтримують видання деяких книжок. Постали й окремі видавництва за сприяння окремих впливових постатей. Але суть полягає в іншому.
Серед українських меценатів немає людей, які б дивилися ширше на книжкову справу. Ідеться про вплив на ринок, на політику книговидавничої справи в нашій державі. В Україні працюють лише три меценати, що дбають про книжку саме як механізм самоідентифікації та інтелектуального відтворення нації. І завдання відтак стоїть таким чином: стимулювати потяг до читання як потребу особистості.
– Хто ж ці рідкісні меценати?
– Це Джордж Сорос, американець, який створив систему на певні асортиментні ніші в нашій країні. Це Юрій Логуш, українець за походженням, але не знаю, чи є громадянином України. Він започаткував конкурс «Коронація слова», якому також 5 років. І без «Коронації...» не з’явилося б у сучасній літературі чимало імен: наприклад, Ірен Роздобудько, Марини Соколян, Лариси Денисенко та інших. І третій меценат – почесний президент «Фонду сприяння розвитку мистецтв» Анатолій Толстоухов. Він і підтримував часопис «Книжник-ревю» та чотири конкурси «Книжка року».
– Ваше видання займало ту нішу, яку нині не буде, по суті, кому заповнювати...
– На 2000-й рік у друкованих та електронних ЗМІ не було постійних книжкових рубрик. Сьогодні вони є. «Книжник» відстежував і «детонував» певний розголос, дискусії. Крім нас, згодом з’явилися спеціалізовані видання «Книжковий клуб плюс», оновлений «Друг читача». Та їхній характер – зовсім інший, ніж має «Книжник». Ми друкували не анотації, а таки рецензії різного плану та аналітичні огляди. Мало того, вважали: коли про якусь книжку можна сказати цікаві речі не один раз, то ми поверталися до неї.
– «Книжник», не побоюся компліменту, біг попереду паротяга. Крім усього іншого, він виховував у публіки почуття престижу всього, що пов’язано з культурою книжки. Але нині...
– Нині «Книжник» самостійно існувати не може. Такі проекти в усьому світі утримує книжковий бізнес. Навіть у США «Нью-Йорк Таймс Бук Ревю» реалізується за рахунок видавничої реклами. Провідні американські критики стверджують, що реклама – рушій продажу книжки. У Франції рецензія теж вважається важливою річчю. Але значну роль щодо стимулювання читання книжок там виконує телебачення: 5 загальнонаціональних каналів мають 6 книжкових програм. У нас же досі таких постійних програм немає. І як же з відтворенням інтелекту нації?
– Хто конкретно відповідає за таку важливу справу?
– Ви таке питаєте... В Україні немає органу, що мав би дбати про книжковий ринок. Державний комітет із питань телебачення та радіо, який начебто опікується книговиданням, насправді має одне: щорічну так звану програму соціально значущих видань. Відомо: за своєю природою це корупційна програма. Вона «працює» за принципом: «Тому дам, а тому не дам...» Яка мотивація? Який конкурс? Ось чергові бюджетні кошти поділили навесні, а досі жодної інформації на сайті. Яка прозорість?
– Чи є у вас, пане Костянтине, якісь надії?
– Якісь... Хотілося б знати, що думає з цього приводу новий прем’єр-міністр Юрій Єхануров? Чи має він конкретні плани, як книговидання із самодіяльності перевести в бізнес? І то в бізнес бютжетоутворюючий. Є конкретні механізми, що дають змогу видавцям розвивати програму. Зрештою, для всіх вигідне і зростання робочих місць у книговидавничій справі. Що більше робочих місць, то більше відрахувань до бюджету. Видавцям треба забезпечити продаж. А в Україні лише 300 книгарень. Для порівняння: в Польщі близько 3 тисяч, у Німеччині – близько 6 тисяч. Друге: всі місця продажу, які є в Україні, окуповано Росією. Отут від держави необхідні протекціоністські заходи. І само собою, покупцеві потрібен книжковий навігатор: це і спеціалізовані видання, й телебачення. Тобто держава має інвестувати інфраструктуру. Відтак, проблема не лише в одному «Книжникові»...