Приймай нас, життя!
Із фотографії, вміщеній у «Вечірці» 20 років тому, дивляться на нас усміхнені юнаки й дівчата, для яких щойно пролунав останній шкільний дзвоник.
Там, у дитинстві, залишилися серйозні уроки, галасливі перерви, дитячі пустощі. Тут, у юності, – одержання найважливішого документа – атестата про середню освіту, путівки в життя.
«Прощай, школо», – із сумом зітхають випускники, але тут же з радістю й гордістю додають: «Здрастуй, нове життя! Приймай, майбутнє, нас, молодих, сповнених сил та енергії, прагнучих діла!»
Минуло два десятиріччя. Як склалося життя випускників 1985 року середньої школи №143, звідки «Вечірка» вела свій репортаж? Ким стали ці юнаки й дівчата? Чи справдилися їхні надії, чи здійснилися мрії? Чи правильно вони обрали свій життєвий шлях?
І от ми на шкільному подвір’ї, звідки «під звуки нестаріючого вальсу» вирушили в життя Оксана Чич, Віктор Корнєєв, Наталка Березова, Олег Руденко, Олександр Каніщев, Олексій Вировець, Світлана Ніколаєва та інші.
Під час перерви до кабінету завуча один за одним заходять учителі, шкільна медсестра, секретар. Усі бажають нам допомогти.
Поволі складається цікава картина.
Віктор Корнєєв навчався у Львові, нині він військовий кореспондент, живе в Росії;
Олександр Каніщев – військовослужбовець, живе в Києві;
Світлана Ніколаєва – учителька. Порозмовляти з нею нам пощастило одразу. Ще навчаючись у школі, вона вирішила, що вчителюватиме. Кілька років жила з родиною в Росії. Тепер знов у Києві, і знов у своїй рідній 143-й школі.
– Коли вперше йшла сюди на роботу, – з усмішкою згадує Світлана Юр’ївна, – було трішки страшнувато, адже йшла не ученицею, а педагогом. Тепер уже «акліматизувалася»: допомогли вчителі, які пам’ятали мене ще ученицею. Незабаром відзначатиму тут п’ятирічний «ювілей» роботи. Крім викладання біології та хімії, займаюся ще й виховною роботою.
Вихованням, проте вже дорослих людей – молодих офіцерів, займається ще один із героїв нашого репортажу – Олександр Каніщев, підполковник.
– Олександре Володимировичу, чи пізнаєте ви себе на цій фотографії?
– Але мене тут немає. Проте тут, друга зліва, Елла, моя вірна бойова подруга. Не усміхайтеся, вона, справді, і вірна, і бойова. Судіть самі: п’ятнадцять років ми йшли одне до одного. Почалося це ще в третьому класі. І знаєте, з чого? Із піонерського галстука. Можливо, це здасться вам кумедним, але було так.
Мого батька (а він військовий) перевели з Дніпропетровська до Києва. Привели мене до третього класу 143-ї школи. На мене одразу звернули увагу, адже я був у класі єдиним піонером (прийняли ще в Дніпропетровську). Червоний галстук викликав повагу до мене, навіть захоплення, а в декого й хорошу заздрість. Елла пізніше призналася мені, що всі дівчиська були особливо уважні до мене. Та я обрав Еллу. Ми мешкали поряд, і батьки наші були військові. У нас склалися дружні стосунки. Разом робили уроки, разом проводили весь вільний час. Потім батька моєї однокласниці перевели на службу до Німеччини. Ми листуватися, а коли їхня родина приїздила у відпустку, то знову всі вечори були разом. Повернулася Елла до Києва вже дев’ятикласницею. І знов ми разом «гризли граніт науки» – готувалися до іспитів, допомагали одне одному. До закінчення школи вже знали, яким шляхом підемо в доросле життя: я – до Київського вищого танкового інженерного училища, вона – до педучилища. Бути військовим у ті роки було почесно. До того ж у нашому роді з діда-прадіда всі військові.
Почалося студентське життя і світла, радісна юність з побаченнями під каштанами, на березі Дніпра.
1990 року по закінченні училища я поїхав на службу аж до Красноярського краю. І ось моя Елла, подібно до дружин декабристів, їде до мене в Сибір, куди «лише літаком можна долетіти». Кожен з нас був упевнений: ми потрібні одне одному. Моє командування пішло нам назустріч, надало мені відпустку, і ми полетіли до Києва, до батьків. Тут ми офіційно оформили наші стосунки і знов повернулися до Сибіру. Нині проживаємо в Києві. Виховуємо чудову доньку Настеньку.
У рідній 143-й школі буваю інколи – не вистачає часу. Дуже хочу, щоб моя дитина навчалася саме тут, де працюють справжні педагоги, які допомогли мені правильно визначити свій життєвий шлях. Низький уклін їм від учнів усіх років!