Столяр з діда-прадіда

Іван Якович Шкляр пишається тим, що в багатьох столичних будівлях – частка його, столяра з діда-прадіда, праці. А ще із гордістю повідав, що передплачує газету «Вечірній Київ» от уже півстоліття. І показав стос квитанцій. Взагалі-то він усю інформацію підтверджує документально.

Дитинство

– Я, – розповідає Іван Якович, – народився навесні 1925 року. Село моє, рідне і миле, – Ошитки – нині на дні водосховища Київської ГЕС. – Шкляр замовкає на хвилинку, а потім мрійливо продовжує: – Хотілося б іноді приїхати на свою малу батьківщину, але, на жаль, це неможливо…

Літаки з чорними хрестами на фюзеляжах з’явилися над його рідними місцями, коли Іванові не було ще й сімнадцяти. Кажуть, людська пам’ять має здатність забувати неприємне. Але як забудеш той день, коли разом з однолітками витяг із підбитого радянського винищувача пораненого льотчика.

– Велика біда насувається, хлопці, – сказав тоді льотчик. – Тікайте, куди можете…

А куди тікати? Тут, де сьогодні плескаються хвилі рукотворного моря, була земля їхніх дідів та батьків. У 1942-му на цій землі почали діяти партизанські загони, в одному з яких боровся із фашистами Іванів батько. Та й сам Шкляр-молодший бачив своє місце серед народних месників. Утім доля розпорядилася інакше – опинився біля містечка Гамельсбург, що в Баварії.

Його університети

На широкій площі тамтешнього концентраційного табору німці готували агітаційну акцію – виступ військовополоненого Якова Джугашвілі. Але шоу не відбулося, бо інші полонені не повірили в те, що тут, у серці ворожої Німеччини, перебуває син кремлівського керманича Сталіна.

А наступного дня відбувся аукціон з розподілу привезених з України рабів.

На Івана довго ніхто не вказував, бо він був невисокий і занадто худий. Втім одна німкеня все ж ткнула пальцем у його бік – беру.

На щастя, фрау Анна виявилася нормальною людиною. Допомогла Іванові засвоїти необхідну для спілкування кількість німецьких фраз. Жив він у її будиночку і харчувався разом із нею. Працювати належало на сільськогосподарських роботах – у полі, на городі. Мала фрау Анна сина – Ганса, який перебував на східному фронті. А коли надали йому відпустку, Ганс, завзятий фотолюбитель, фотографував й Івана.

В Анни було 12 гектарів орної землі, обробляти яку й доручила Іванові. Майже три роки, аж до самого звільнення працював він тут.

– Однозначно, – розповідає Іван Якович, – моя робота була примусовою – як її назвати інакше? Весь час відчував тугу за рідними лісами і луками, озерами та Дніпром. Важко переживав розлуку з ненькою і батьком, з іншими рідними і близькими, про яких весь цей час не відав нічого. Втім, сьогодні розумію, що все могло скластися значно гірше…

Це й справді так. Авторові цих рядків нещодавно довелося розмовляти іще з одним нашим співгромадянином, який у роки війни працював у Німеччині на примусових роботах. Розповів, що його і били, весь час недоїдав. Івана ж на чужині лихо обминуло.

Коли повертався додому, мріяв якнайшвидше побачити дорогі серцю місця – задніпрові далі, прибережні кручі. Але дійсність виявилася прозаїчнішою: батька за участь у партизанських акціях німці розстріляли, а матір, разом із кількома іншими односельцями, кинули у глибоку яму. Людям вдалося повернути її до життя. Втім вона повністю втратила працездатність і вже ніколи не піднімалася з ліжка. Село ж завойовники спалили. Разом із багатьма жителями.

Вибрати не можна тільки Батьківщину

Під час звільнення американці пропонували працевлаштування в багатьох місцях нашої планети. Але Іван хотів їхати на батьківщину. Довго не міг потрапити до складу відповідної команди – енкаведисти вважали «остарбайтерів» зрадниками. Працював у Чехословаччині – вантажником на елеваторі, перебував  на території Австрії в концтаборі Маутхаузен. Саме тут йому довелося пройти жорстку перевірку-зачистку, влаштовану «рідними» смершівцями. І здавалася тоді Україна далекою-далекою, як у мареві.

Але доля знову виявилася прихильною до нього. Шкляр опинився в шерензі новобранців, яких призвали до Радянської армії.

– Я чесно служив, – каже Іван Якович, – от мої грамоти, – задоволено посміхається і протягує мені похвальні листи.

– Я й так вам вірю, – кажу.

– Добре, – в очах хитринка, – просто подивіться.

Читаю машинописний текст, що засвідчує солдатську старанність Шкляра, а потім запитую:

– Іване Яковичу, а як ви стали передплатником «Вечірки»?

– Коли звільнився в запас, подався до Києва, працював на відбудові палацу культури, який називався тоді Жовтневим. А потім влаштувався на деревообробний комбінат, який розташовувався на Куренівці. Я – столяр. У цій професії – наче риба у воді. Але цікавлюся і питаннями політики, економіки, міського життя. Щоб мати потрібну інформацію, і передплатив «Вечірку». Газета  сподобалася. Своїх симпатій не міняю – нині мені вісімдесят один рік. Із них п’ятдесят передплачую «Вечірній Київ». І не шкодую.

Живе ветеран зі своєю дружиною, теж пенсіонеркою, Євдокією Назарівною на Нивках. Свого часу тут Івану Яковичу, як робітникові, дали дозвіл спорудити двокімнатний будиночок. Коли ж він прибудував невеличку кухоньку, його оштрафували. Нині навколо скромного помешкання виросли палаци. За вікном – XXI століття, тож ніхто нікого не штрафує. Втім, нині Іван Якович нізащо не проміняв би свій типовий острівець ні на які хороми. Їм із дружиною всього вистачає. А троє дітей виросли в батьковій хаті, та й розлетілися по своїх гніздах.