Хто – за паями, а хто за «сотками»
Колективізація навиворіт
Вартовий на вході до «Білого дому» у Вишгороді завчено назвав поверх, де розташована кімната №71.
– Це ви по землю? – спитав він.
Двері районного відділу Київської регіональної філії центру державного земельного кадастру видно здалеку. І не тому, що відрізняються, як кажуть, фактурою. Звичайний вхід до звичайного службового кабінету. От лише перш ніж зайти до нього чи бодай постукати, треба ще подумати.
Але про це трохи пізніше. Зараз, коли мова зайшла про землю, нагадаємо, що нині в Україні відбувається процес реформування сільського господарства. Причому не «камуфляжний», а грунтовний, глибинний.
– Можна сказати, відбувається колективізація навиворіт, – зазначив якось у розмові з автором академік Української академії аграрних наук Петро Саблук, якого без перебільшення можна назвати «батьком» багатьох реформаторських проектів на селі.
Дійсно, «земельне питання» стало чи не головним у внутрішній політиці держави. Як відомо, багато діячів висловлювалися за те, аби дозволити купівлю-продаж землі. Однак законодавець, зваживши всі «за» і «проти», наклав мораторій на земельні торги. Сьогодні земля (чи не єдине національне багатство) поки що не товар.
Якщо поглянути на це з погляду власності на землю, то наше пострадянське селянство ще своєї землі й не бачило. Є лише умовні наділи, які розташовані десь там на колишніх колгоспних полях.
Так чи інакше мають відношення до земельних «володінь» і багато городян, зокрема киян. Чи то у вигляді паю, який дістався, скажімо, в спадок, чи у вигляді «соток», якими обдаровувала ще радянська влада всіх охочих мати свою заміську «фазенду».
Нині городяни, окрім клопотів щодо придбання добрив чи утеплення озимих грядок і саду, мають і таку проблему як приватизація землі.
Виявилося, це дуже непростий, навіть болісний процес. Якщо колись більшовики одним порухом руки вождя через відповідний декрет зробили землю загальнонародною власністю, то зворотній шлях «перекопаний» правовими, економічними, тех-нічними та організаційними перешкодами.
Вирішення правових питань взяли на себе народні депутати та Президент України, які через закони та укази намагалися урегулювати цю «антиколективізацію». Чи все вийшло, як треба – то інша справа.
А ми зупинимося на організаційних заходах довкола шести соток.
Прохання не турбувати
Кажуть, чим ближче до Києва, тим земля дорожча. Експерти вважають, що грошова оцінка сільськогосподарських земель являє собою капіталізований рентний доход, який отримують під час вирощування культур на земельній ділянці. Чим краща земля, тим вищий урожай.
Однак у київському регіоні ця методика майже не діє. Люди, що купують земельну ділянку десь у Боярці чи Шпитьках, майже не зважають на якість грунту. Бо ставлять собі за мету не отримувати високі врожаї, а побудувати заміське помешкання підвищеної комфортності, втекти від міського сморіду та шуму. Отож і на кадастр уваги не звертають – беруть те, що є.
Власне, по-іншому і бути не може. Грошова оцінка потрібна для регулювання земельних відносин під час передачі ділянки, наприклад, у заставу з метою одержання банківського кредиту. Але поки що люди цим не переймаються. Головне нині – бодай одержати якийсь «папірець» із печаткою, що засвідчує володіння землею.
Власність на землю в Україні має дві форми: суспільна, що включає державну і комунальну, і приватна. Суб’єктами права державної власності на землю є Кабінет міністрів та підпорядковані йому місцеві органи державної виконавчої влади. Право комунальної власності мають територіальні громади сіл, селищ і міст. А от приватно земля може бути лише у руках громадян чи зареєстрованих в Україні недержавних юридичних осіб.
Для того, аби земля набула приватного статусу, громадянин має подати відповідну заяву, зібрати купу документів, серед яких акт погодження меж, заява на виготовлення технічної документації тощо.
Роздержавлення і приватизація для багатьох дачників, що мають землю на території того ж таки Вишгородського району, почалася кілька років тому, а от коли завершиться – ніхто не знає. Та й сам «процес» отримання актів про власність має чимало суттєвих вад.
Перш за все, на думку багатьох селян і дачників, які приходять щосереди під двері земельного відділу, все чомусь змішали. Скажімо, жителі Демидова, Новосілок чи Глібівки «стоять» за паями. Тобто за тією землею, яка колись була в колгоспі, а тепер, поділена на частки, роздана селянам.
Дачники стоять за «сотками». Що, погодьтесь, і за логікою землевпорядкування і за механізмом приватизації не одне й те ж. А от черга спільна. Та й документацію готують не спеціальні фахівці, а, так би мовити, «широкопрофільні».
Їх у двох тісних кімнатках усього четверо. Знайомлюсь із виконуючим обов’язки начальника відділу Олексієм Рачинським. Людина молода, чемна. Хоче допомогти, але з натугою пригадує, що я «колись із такими документами бігав».
І це не дивно, бо з часу подачі заяви вже минуло майже два роки. Давно б мали отримати акт, але його нема. Тож довелося нагадувати про себе. «Технічна документація із землеустрою з виготовлення державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, – пише начальник Вишгородського районного відділу земельних ресурсів В.Сергієнко, – виготовлялася. Нині державні акти на роздруківці».
Отож отримання акта дещо затримується. Оскільки дачна земля і колгоспна змішана в паперах навіть у рамках однієї Сувидської сільської ради, Олексій Сергійович на допомогу кличе Надію Василівну Шинкарук, яка видає державні акти та сертифікати. Ми разом гортаємо земельні книги та нічого не знаходимо.
– Мабуть, ваше ще не готове, – робить припущення Надія Василівна.
Оскільки ще раз їхати до Вишгорода та стояти під дверима великого бажання нема, уклінно прошу вдруге переглянути списки.
Нарешті Надія Василівна виводить мене у коридор та кудись таємниче зникає.
З’являється через деякий час уже з актами, але зелені папірці, виявляється, ще не мають державної ваги: нема печатки, а тому...
Взагалі, з ними, цими актами, у країні, як кажуть, напруга. Їх чомусь не вистачає. Тому двері відділу уквітчані оголошеннями: «У зв’язку з відсутністю бланків державних актів прохання не турбувати». Або: «У зв’язку з відсутністю бланків документи на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю не приймаються».
– От і виходить, – кажуть кияни-дачники, що стоять у черзі, – право на право є, а бланків «на право» – немає!
Оскільки приймальний день лише один – середа, та й то не вся, а лише з 9-ої та до обіду, стоять дубечанці, демидівці, громадяни Толокуні та села Ясногородка, чекають. А з ними і дачники – за своїми «сотками». До речі, коштують послуги по приватизації дачної землі 153 гривні з урахуванням ПДВ. При добре налагодженій роботі щодо задоволення попиту на державні акти ці гроші були б непоганою підтримкою місцевого бюджету.
А поки дачники та селяни стоять у чергах під дверима місцевих чиновників, у них виникають запитання: невже у країні справді бракує паперу, що його не вистачає на земельні акти? Невже, дійсно, завантажені на всі 100 відсотків потужності спецфабрик, які ці «папери» друкують? І, зрештою, що треба зробити, аби люди не поневірялися роками, а отримували землю у власність як акт здорового глузду над «пролетарським романтизмом» (читай – безладом), який чомусь і досі панує у своїх чи не найгірших проявах на теренах України, коли йдеться про земельні відносини?