У снах голубила дитину
Нинішня влада ще на Майдані клялася, що ліквідує таке ганебне явище для українців, як заробітчанство за межами країни. Це вселяло великі надії та сподівання в душі тих, хто подався за довгим (а чи, може, й куценьким) доларом у неблизькі світи. Дехто з них вже подумки складав валізи і тішився з того, що ось-ось повернеться додому – до сім’ї, до матері, до дружини або чоловіка, до дітей. Та, на превеликий жаль, обіцянки влади залишаються й донині тільки обіцянками – вісім мільйонів українців й досі працюють на чужих полях, будмайданчиках, заводах, доглядають чужих батьків, дітей… Бажання і сподівання знайти роботу на своїй землі поволі розвіюються, наче вранішній туман. Той, хто приїхав на гостину до рідного порога, розчарувався і знову ладнає речі – збирається на заробітки на чужину.
Сергій поїхав уперше до Польщі кілька років тому, ще будучи парубком. Хотів заробити грошей на весілля. Хлопець не ледачий, хоч би за що взявся, всьому дасть лад. І за плугом вміє ходити, і косу вправно тримає, і за кермом трактора, комбайна, автомобіля неабиякий майстер. Такі руки, як мовиться, золоті й мають належно цінуватися. Одначе у рідному селі для них не знайшлося роботи: колгосп перетворився на КСП і в його автогаражі, на тракторній бригаді лишень кілька справних машин та й ті більше простоюють, ніж працюють. А звідси й заробітки відповідні в сільських механізаторів – копійчані. Тож польський фермер Станіслав із радістю найняв на роботу українця Сергія. І невдовзі той став йому за сина, хоча має трьох рідних дітей. Хлопець усе робить на совість.
Землі в пана Станіслава багато, певне гектарів за сто. Цього року лише 10 га засіяв ячменем, решта – овочі: картопля, цибуля, буряки, капуста. Тож роботи у полі вистачає з весни й до осені.
– Першого літа було важкувато, – розповідає Сергій. – Хоча мені й не звикати до ранніх світанків та пізнього сморкання, але рук таки не чув. Пан Станіслав мене не зобидив – гарно заплатив.
Відгуляли восени весілля, і на весну Сергій з молодою дружиною Тетяною вже разом вирушили до Польщі. Він – біля техніки, вона – в полі. Окрім двох українців-заробітчан у пана Станіслава близько двох десятків найманців-поляків. Проте він більше шанує чужих, ніж своїх, бо перші совісливіші, працьовитіші, старанніші.
Тетяна швидко знайшла спільну мову із господинею пані Євою, залюбки їздила з нею на базар. Швидко продавали городину, бо в молодиці такі вправні руки. І мову сусідів опанувала за місяць, либонь, «спрацювали» гени – дівоче прізвище у неї – Соколовська (дід – поляк за національністю).
– Два місяці видалися мені довшими за рік, – згадує Тетяна. – За день так наробишся, що руки, ноги, спина аж гудуть. Ледь до подушки доповзеш. Стулиш очі – і вже третя ранку, час у поле. Удома ще поніжилася б у ліжку, а тут ні – не хотіли гнівити господаря. Ми ж не на екскурсію приїхали.
Повернувшись додому, вона зарікалася, що більше ніколи не поїде на заробітки. Тож довелося Сергієві їхати на осінні жнива самому. Може б, і він залишився вдома, але на що жити молодій сім’ї. Хвалити Бога, що хату свою мають, город, господарство, але з того всього не вельми розкошуватимеш.
Рік тому над цією хатою закружляв лелека – і з’явилася у Тетяни та Сергія донечка Оксана. Радіти б тільки з того. Але молода мама бавила дитя до весни, а коли земля заврунилася, знову подалася за чоловіком на заробітки. Бо іншого виходу нема. У хаті бодай косметичний ремонт треба робити і меблі нові хочеться придбати. Та й донечка зіп’ялася на ніжки, а 30 державних гривень вистачає хіба що на упаковку памперсів. Душа боліла, коли залишала крихітку на свою матір.
– За роботою начебто й забувала про родину, – веде далі Тетяна. – Та коли приходила ніч, заливалася гіркими слізьми. Оксанку голубила уві сні щоночі й не могла дочекатися, коли нарешті повернуся додому.
Одного разу занедужала, такий напад був, що думала не доживу до ранку. Молила Бога, щоб відвів біду, а сказати господарям не наважувалася, бо ж кому потрібні безсилі найманці – випровадять одразу ж додому.
На заробітки мають їхати дужі та здорові. Сергій начебто не скаржиться на здоров’я, хоча має такі мозолясті руки, вергає 30-кілограмові мішки по 17-19 годин на добу аж жили випинають на руках та ногах. За день треба розсортувати і повантажити 16 причепів (35 – 40 тонн) картоплі. 15 хвилин перепочинку – і знову до конвеєра. І так аж до самого вечора.
Цього літа польський фермер збудував для найманих робітників будиночки, обладнав їх побутовою технікою. І на харчі не шкодує грошей (щоб людина добре працювала, її треба добре годувати).
– Я вдома такого не їла, чим пані Єва пригощала, – сміється Тетяна. – та попри все смачнішого сала, ніж українське, певно, в світі немає.
За літо подружжя заробило дві тисячі доларів. Для них це дуже великі гроші. І вже наперед знали, що за них куплять. Щонайперше, повернули борги – позичали гроші, аби придбати паровий котел, і одразу по приїзду розпочали ремонт. У маленької Оксанки з’явився свій (!) велосипед, з якого вона не хоче злазити. Це – гостинець від пана Станіслава. А пані Єва передала їй таку красиву ляльку, що дівчатко ні на мить не випускає її з рук. Тішаться й батьки, що діти повернулися додому живі, здорові й не з порожніми руками.
– Тепер до наступної весни відпочиватимете? – цікавлюся в Тетяни.
– А хіба в селі є час відпочивати? Я залишаюся удома, а Сергій має їхати на роботу, звісно, до Польщі. Там на нього чекають. Дуже хвилююся за його здоров’я. Та що вдієш – іншого виходу в нас немає.
Таких, як Сергій та Тетяна, на Рівненщині – тисячі. Хто подався до Польщі, а хто й далі – до Італії, Португалії, Великої британії. Шматок хліба, який вони заробляють, начебто й великий, проте не вельми солодкий, скорше – гіркуватий.