У білій сорочці. За плугом
Якось на самісінькому початку 80-х, пригадую, з хвилюванням прочитала в телевізійній програмі на суботу анонс: «Літературно-пісенна композиція «Мати сіяла сон» на вірші Бориса Олійника. Так мені впам’ятку це, як ми з чоловіком спішили зі свого города з приміських Музич на далеку тоді Оболонь (метро ще, звісно ж, не було), аби заспіти на передачу. Ми слухали «Пісню про матір», а сльози чомусь безборонно капали на рушник, вишитий маминими руками. Ми молоді тоді були, а наші мами ще огортали нас піснями, та щем такий уже тоді за душу брав. «Посіяла людству літа свої літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу…»
Зовсім невдовзі по тому відтоптала свій ряст мама мого чоловіка. І він скрикнув тоді якось так, що повторив олійникове: «Людоньки! Мати!..»
Усі ці спогади заплелися в моїй пам’яті, перев’язані стишеним сумом, коли я стояла під склепінням національного Палацу «Україна» й дивилася на публіку, що стікалася сюди на ювілейний вечір поета з нагоди його 70-річчя. Певне, думала я, не з обов’язку. А скоріше таки з розуміння. У кожного ж із нас є мати…
А мій колега журналіст сказав беззаперечно:
– Поезія Олійника про матір – це світовий зразок синівської любові…
І зала вмовкла. У ній вселилась урочиста тиша, мов перед молитвою. І саме так сприйняли усі ми «Пісню про матір» у виконанні Таїсії Повалій. Вона звучала щемно. Під враженням щирості слів, певне, перебували й Президент України Віктор Ющенко, Голова Верховної Ради Володимир Литвин та заступник голови секретаріату Іван Васюник, які вийшли на сцену привітати ювіляра і вручити йому Зірку Героя України.
Натомість ювіляр на позір – скромний і трохи втомлений. Він не вдягнувся у вишиванку, не складав звіт зі сцени і не перелічував своїх учителів. Але хіба і так не зрозуміло, хто його Великі Вчителі? Це ж мати. Україна. І рідна Зачепилівка.
Він жартував на сцені. Та поміж рядками чітко й однозначно зринало те, найсокровенніше, чим досі жив, – Зачепилівка. Насправді ж саме перед зачепилівським народом йому тримати звіт. Тому Борис Ілліч сказав це так:
– Іду ж ото якось Зачепилівкою і чую вслід: «Це ж хто такий?» – «Та, певне ж Марфин». «Дивись, вітається чемненько, скромний, бач». – «Ага, якраз такий, скромний… Рачки-рачки – та в президію».
Поет сміється і вклоняється низенько землякам. А ми ж напевне знаєм, що мулько було йому в тих президіях, коли народу Зачепилівки було несолодко, і скрутно й гірко всій Вкраїні… І, може, за некомфортність цих президій його, Поета, уголос й стиха називали «совість нації». Я думаю, за те, що він живе у сув’язі зі своїм народом. Мені не відболіло ще не так давно почуте на поважному телеканалі, що серед світочів нації імені Бориса Олійника нема, а серед тих, що мовби претендують на те звання, не те щоб недостойні, – а такі, що людям Зачепилівки чи Біївців вони не рідні…
Так що ж таке Борис Ілліч зробив, щоб поріднитися з нами? А, певне, те, що не повторював він слова совість всує, і не цькував своїх вчорашніх побратимів, і слово «матір» не зронив ні разу без трепету пречистого.
Він так живе, як знає, що перш ніж зерня ляже в ріллю, то люди його відвіють від полови, відсіють і від кукілю. І лиш тоді вдягаються в сорочку білу. Й стають до плуга.