Тут народжуються Жизелі
«І раз, і два, кудеп’є, і чотири, піке, піке, вперед, поставили… Арабеск… Робимо атіт’юд… А тепер, будь ласка, гранд-батман, а потім італійське фуете», – мініатюрна Марина Добрякова, викладач Київського державного хореографічного училища, як справжній генерал, командує своїми підопічними. У її групі їх шестеро – майбутніх випускниць. Вони старанно виконують рухи. Стрункі дівочі фігури біля станка обертаються, витягуються, згинаються в граційних балетних па. Усі м’язи їхніх тіл натягнуті, мов струни. Від сильної фізичної напруги вже за п’ятнадцять хвилин, попри те, що в залі прохолодно, у них на чолі виступає піт. Але на втому ніхто не зважає. Обличчя зосереджені, а в поглядах, звернених до Марини Юліївни, читається запитання: чи правильно все робимо?
Залишитися без дитинства
Спокійна атмосфера, що панує в коридорах хореографічного училища, просто вражає. Тут ніхто не бігає, не галасує. Маленькі, з прямими, наче тополі, спинами, серйозні дівчатка, тихенько перешіптуючись між собою, поспішають до класів.
Директор Київського хореографічного училища Тетяна Таякіна і сама схожа на своїх учениць. Фігура по-дівочому струнка, спина пряма, голова гордо піднесена, а очі – такі ж виразні. Вона не робить зайвих жестів і не говорить зайвих слів. Та це й не треба, адже Тетяна Олексіївна здатна виказати цілу гаму емоцій легким нахилом голови чи лише поглядом.
У балет Тетяна Таякіна потрапила, як і більшість дівчат, завдяки мамі. «Вона працювала в київському магазині передплатних видань. Дуже любила театр, балет, – згадує Тетяна Олексіївна. – Я ж до десяти років про балет і не думала. Хоча займалася танцями у Палаці піонерів. Там у нас була викладачка – балерина Ірина Кримська, яка й порадила відвести мене до училища. Мабуть, щось таке побачила в мені. Пам’ятаю, на вступному іспиті мамі сказали, що в мене стирчать коліна. Тож зарахують умовно, на півроку, а далі подивляться, втягнуться вони чи ні».
Коліна за півроку втягнулися. А Тетяна Таякіна «захворіла» на балет. «Що це таке? У першу чергу, позбавити себе дитинства, – пояснює вона. – А потім – нормального людського життя: розваг, дискотек, походів у гори. На все це просто не вистачає часу. Зранку – уроки в школі. Ми, як і всі, вивчали загальні предмети: математику, фізику, хімію. А ще – спеціальні: історію балету й театру, музичну літературу, художню майстерність і французьку мову, яка є основою нашої професії. Після обіду і до самого вечора – репетиції, практика, спецкласи».
Навчання давалося нелегко, проте майбутня балерина мала сильний характер і волю, щоб переступити через «не можу» та «не хочу». Бувало, що після якогось заняття дівчинка плакала. «Я взагалі в житті мало плачу, – говорить пані Тетяна. – А коли навчалася, то плакала, але не від болю чи від того, що пальці стерла. Від образи на себе: що в когось виходить, а в мене ні. Але плакала так, щоб ніхто не бачив».
Плачуть і нинішні вихованки училища. А проте, за словами Тетяни Олексіївни, жаліти їх не слід – це тільки зашкодить. Краще хай поплачуть, заспокояться, а тоді все зроблять правильно. І мало хто з них, не витримавши навантажень, йде з училища. А навантаження в балеті неможливо порівняти ні з якими іншими. «Не можу сказати, що балерина працює до повного виснаження, але не кожна людина здатна таке витримати, – пояснює вона. – Тут не можна пропускати жодного уроку, тому що невиправлені помилки накладаються одна на одну. І потім їх дедалі складніше усунути».
Станок навіть не сниться
Училище Тетяна Таякіна закінчила 1969 року. На випускний екзамен 18-річна балерина підготувала па-де-де з «Дон Кіхоту».
Її повноцінним сольним дебютом на сцені Київського театру опери та балету стала «Копелія». Потім були Одилія-Одетта, Аврора, Мавка, Жизель… 1977 року українську балерину визнали лауреатом премії Французької академії танців імені А.Павлової, а за три роки удостоїли звання народної артистки СРСР. Трохи згодом вона стала лауреатом української Державної премії імені Тараса Шевченка. «Та я ніколи не ставила собі за мету стати заслуженою чи народною артисткою, – говорить Тетяна Олексіївна. – Для мене було головне вивчитися так, щоб танцювати на сцені».
А танцювала вона так, що й донині київські балетомани із захопленням згадують її героїнь.
Проте Тетяна Таякіна ніколи не забувала, що професійне життя балерини коротке. Залишити сцену вирішила, коли виповнилося 38 років. «Звичайно, могла б танцювати ще кілька років, – каже вона. – Але почала занадто хвилюватися. Дещо вже не виходило так, як раніше. І хоча у мене був глядач, якому я подобалася з будь-яким виконанням, розуміла, що він правду не скаже. А це не для мене».
Попрощалася зі сценою Тетяна Олексіївна тихо, без галасу. Останньою її роллю стала Блакитна птаха в «Сплячій красуні».
Нині вона рідко відвідує театр. І жодної хвилини не проводить біля станка. «Коли йдеш з балету, то не можна жити минулим, – пояснює балерина. – Це вже перейдений етап. Я його одразу відсікла. А до станка перестала підходити тільки-но залишила сцену. І він мені навіть не сниться!»
Із «курчаток» у лебеді
Сказати, що Тетяна Таякіна зовсім полишила балет, було б неправильно. Вона просто перегорнула чергову сторінку свого життя. Ще за кілька років до завершення кар’єри, почала суміщати сценічну роботу з викладацькою в училищі. І хоча було важко віддаватися на повну силу і там, і там, розуміла, що з театром колись-таки доведеться попрощатися і треба його чимось серйозним замінити. Тож коли настав час, зі спокійною душею перейшла на посаду художнього керівника училища. Так би й працювала на цій посаді, якби не одне але. «Коли наш директор пішов на пенсію, постало питання, кого призначать на його місце, – розповідає Тетяна Олексіївна. – Знаючи, яким чином у нас призначають на директорські посади, що нам можуть поставити, наприклад, директора в’язниці, як це сталося в Одеському театрі, або ж директора магазину, я пішла в Міністерство культури з вимогою: або директором призначать мене, або йду з училища. Вони вибрали мене».
Відтоді багато часу спливло. Щось змінилося в житті училища, щось залишилось по-старому. «Раніше дітей набирали фактично з вулиці, – пояснює пані Тетяна. – У Палаці піонерів їх не вчили класичного балету. Вони танцювали щось на кшталт танку «курчат» чи «сніжинок». Нині ж існує і Академія мистецтв, і школа «Кияночка», де 5-6-річних дітей навчають основних балетних рухів. Так що на 99 відсотків до нас приходять вже підготовлені: у них є розтяжка, знають деякі рухи і їх назви. Але водночас багатьох треба перевчати. Тому що в тих школах не готують на професійних артистів балету. І часто дитина робить рухи так, як їй зручно, а не як правильно».
Важче нині знайти і спільну мову з батьками. «Моя мама ніколи не вимагала від педагогів ні кращих оцінок для мене, ні особливої уваги, – говорить Тетяна Олексіївна. – Ніколи не розповідала, яка видатна її дочка. Вона приходила в училище тільки коли викликали. Нинішні матері інші. Не розуміючись на балеті, вважають, що їхні доньки мають отримувати високі бали, коли їм ставлять середні. Особливо «розуміються» багаті. Які до того ж вважають, що за гроші можна купити навіть балетну майстерність».
Щоб стати видатною балериною, замало пропорційної фігури, довгої шиї та виразних очей. Потрібна ще іскра. «Її видно одразу, – каже пані Тетяна. – Звичайно, є виконавці технічні, які усе роблять правильно. Але в них немає чогось такого, що важко пояснити словами. Якесь особливе виконання, сценічна чарівність, темперамент. Те, чим тримають зал».
На жаль, такі таланти зустрічаються не часто. Можливо, за кілька років з’ясується, що онуки Тетяни Таякіної саме належать до них. І прийдуть вчитися до своєї бабусі. «Танцюватимуть вони у балеті чи ні – вирішувати моєму синові та його дружині», – зауважує Тетяна Олексіївна. А поки вона робить усе можливе, аби київська балетна школа, яку, до речі, завжди вважали однією з найкращих на теренах колишнього Союзу, не вмерла. «Меценатів балету в нашій країні немає. Високе мистецтво нині нікому не потрібне. Держава допомагає нам лише тим, що дає гроші на зарплату та стипендії, – констатує Тетяна Таякіна. – Училище не живе, а просто виживає. Раніше артистів поважали, цінували їхнію працю. Нині такого немає. Як, власне, і культури. Суцільна попса».