У медицині не контролюється
У статуті Всеукраїнського лікарського товариства, зареєстрованого ще 1990 року, записано, що його робочою мовою є українська. Відтоді товариство провело вісім з’їздів, видало великі збірники праць і завжди було пропагандистом української мови.
1992 року ми розповсюдили 1073 анкети серед лікарів-практиків і науковців. На запитання, «якою мовою ви користуєтеся в побуті та у своїй професійній діяльності?», 53 відсотки медиків східної України відповіли, що над цим не замислювалися, а 93 відсотки їхніх колег із західних областей це усвідомлювали. Дерусифікацію у сфері медицини вважали безперспективною на сході України 37 відсотків лікарів і 36 відсотків науковців, на заході, відповідно, 0,2 відсотка практиків і 5 відсотків вчених. Чому? На першому плані медики поставили інертність: вони не змогли збагнути державотворчої функції української мови. Потім – їм бракувало україномовних термінологічних словників та навчальної й наукової літератури.
Українською мовою видавництво «Здоров’я» 1986-1988 років опублікувало 8,5 відсотка виробничої й довідкової та неповний 1 відсоток наукової медичної літератури; 1996 року – усі 12 посібників, але 29 так званих замовних видань – російською; за 2003 – 2004 роки із 59 праць цього видавництва україномовних 81 відсоток. Усе-таки є поступ, і стосується він також і медичних журналів, і свідомості медпрацівників.
Сільський лікар із Чернігівщини довідався в редакції однієї газети мою адресу і написав мені приватного листа. Процитую з нього кілька рядків: «За 13 років незалежності в нашому районі яких тільки не було перевірок, інспекцій, ревізій, з інстанцій різних рівнів. Але жодного разу не контролювалося виконання закону про державну мову в закладах охорони здоров’я.
Коли я торік проходив курси переатестаційної підготовки в Київській медичній академії післядипломної освіти, кожен викладач спочатку запитував групу, якою мовою читати лекції. І варто було двом-трьом із сорока осіб заявити, що хочуть чути російську, лектор із готовністю переходив на неї…» Таке довелося спостерігати й мені на багатьох медичних форумах, сесіях Академії медичних наук, які відкривалися державною мовою, але головуючий одразу переходив на російську після чийогось виступу чи запитання.
Та все ж щодо поширення української мови у сфері медицини я налаштований оптимістично.
Любомир ПИРІГ, академік АМНУ, член-кореспондент НАН України, президент Всеукраїнського лікарського товариства, Світової федерації українських лікарських товариств