«Супер-чаша буде наша!»

Так скандували уболівальники на матчі тридцятирічної давнини, який увійшов до золотого літопису вітчизняного футболу і став своєрідним провісником національного відродження в Україні.

Шостого жовтня 1975 року, перегравши німецький «Байєрн» і в другому стиковому поєдинку за Суперкубок УЄФА, київське «Динамо» здобуло титул найкращої футбольної команди континенту. А феноменального стрільця Олега Блохіна, саме завдяки віртуозним голам у матчах з баварцями, через два місяці було проголошено європейським Футболістом року.

Час і справді невблаганний: відчутно постаріли герої суперкубкових баталій, а декого з них уже взагалі немає з нами… Зате в пам’яті живих закарбувалися подробиці, що зігрівають уболівальницькі душі й понині… Грізний мюнхенський клуб, із легендарними Майєром, Беккенбауером і Мюллером у складі, Радянський Союз називав усупереч усіляким канонам не «Байєрном», а «Баварією». Бо в «радянських», як відомо, своя логіка. Нинішня молодь, може, й не знає, чому союзний футбол долучився до єврокубкових перегонів із десятирічним запізненням. Істина проста: «червоним» спортсменам, вирішили московські ідеологи, не годиться брати участь у буржуазному шоу. А згодом, коли футбольна самоізоляція стала нестерпною навіть для партійних керманичів, останні й перестрахувалися по-своєму. Щоб люд радянський не виявив особливих симпатій до спортсменів з капіталістичного табору, а наші команди налаштовувалися на турнірний матч, як на останній бій, відповідно відкоригували історію клубів. Так «Байєрн» (приблизний переклад – «Баварці») став «Баварією» – на згадку про однойменну дивізію СС, яка принесла чимало горя та лиха й на українську землю. Назва укорінилася в радянській свідомості й не сходить з газетних сторінок і тепер… А тоді, у жовтні 1975-го, баварці приємно вразили киян освіченістю та природною гречністю, що так не в’язалося зі стереотипами московської пропаганди. 30-річний Франц Беккенбауер із книжкою під пахвою навіть спровокував емоційну дискусію в колі моїх авторитетних і солідних учителів. Здогадки про книжку були різними – від «дешевого» детективу до модного французького роману. Саме тому загальному здивуванню не було меж, коли з’ясувалося, що чемпіон світу привіз із собою підручник із психології!.. Не встигли наші роти закритися від одного подиву, як наспів інший: німецький «костолом» Шварценбекк, наздоганяючи прудконогого Блохіна ледь не через півполя, так і не збив українця з ніг… «Я щодуху мчав до воріт, відчуваючи за спиною гаряче дихання німця, і чекав удару по ногах, – зізнався після матчу бомбардир. – Але Шварценбекк не вдарив, хоча в нашому чемпіонаті це зробив би кожний другий захисник»… Баварці «привезли» до Києва й «частинку справжньої Європи», основою якої були гідність та гостре відчуття самоповаги, що не дозволяють опускатися нижче певного рівня за будь-яких обставин. А вже після матчу ми, ощасливлені великою футбольною перемогою та національною причетністю до європейської слави, безстрашно скандували на повен голос «Ук-ра-ї-на!», простуючи широкою Червоноармійською вниз до Хрещатика, і міліціонери, що стояли щільною шеренгою на тротуарах, у відповідь лише усміхалися. Тільки біля Бессарабки до багатотисячної колони долучилися люди в сірому, завченими рухами розбивши наш імпровізований хор на невеличкі, а тому й не вельми голосні групки, і дивовижну на той час «Україну» замінили звичні «Дінамо» та «Молодци». Проте світова преса, саме з того жовтневого матчу з «Байєрном», почала додавати до офіційного – «Динамо» (СРСР) – ще й маловживане на одній шостій суходолу – «Динамо» з України… То був прорив до Європи. І не тільки суто футбольний…