«Нате!»

Ні, це була не просто фантазія на одвічну тему – «зло» і «добро», «чорне» і «біле» або «фізики» й «лірики» – якщо вже ближче до наших реалій… У студентському середовищі 70-х років минулого століття цей вірш, чи, може, притча, чи, може, ціла поема Бориса Олійника про Поета, в якого гроші завелись, заволоділа умами і серцями, ледь устигнувши з’явитись у друці. Якийсь виклик відчувався у, здавалося б, звичайному ямбі, в підкреслено неточних римах («облислі» – «облиште!»), у цьому пронизливо щирому і вибуховому «Нате!». Чому виклик? Та тому, що суспільство, членом якого був тоді й автор, і його читачі, й, звісно, «фізики» та «лірики», надто неохоче мирилося з усім, що виходило з рамок, якимось чином виділялося, виокремлювалося із загальної сірої маси. Тим, хто й тоді, в епоху «розвинутого», не хотів бути цією сірою масою, але боявся, не наважувався бути смішним, дивним, не таким, як усі, вірш Бориса Олійника став ковтком свіжого повітря і дав надію на те, що не втратили ще цінності у цьому шаленому, шаленому, шаленому світі щирість, шляхетність, широта душі, її чудові поривання… Не знаю, як хто, але особисто я уперше прочитав притчу про Поета і багато інших, не менш сильних поезій Бориса Олійника (хто ще, наприклад, писав так про похорон учителя!?) в його невеличкій, виданій тоді книжечці з символічною назвою… «Рух»!

Так, Борисе Іллічу, рух… Адже не стоїть на місці життя, все змінюється – від альфи до омеги, від колиски до мавзолею. Плине й час. І от уже віншуємо ми із 70-річчям видатного українського поета, який багато в чому нагадує свого безіменного героя з тієї притчі. Борис Олійник бути смішним і не таким, як усі, ніколи не боявся. Його опоненти пам’ятають участь поета-комуніста в останньому за часів СРСР з’їзді КПУ, його цитування так званого народного вірша – вбогого за формою і ще вбогішого за змістом («як були комуністи, то було що пити й їсти…»). А мені, рухівцеві зі стажем, який – ніде правди діти! – з ідеологічних міркувань не раз і не два «наїжджав» на шпальтах української періодики на ювіляра, не погоджуючись, наприклад, з його позицією щодо новітнього конфлікту на Балканах, пригадується й дещо інше. Як із трибуни всесоюзного парламенту в Москві народний депутат СРСР першим(!) подав голос на захист української національної символіки. Зробив це, звичайно, в межах писаних тоді правил, провівши паралель із річкою, в якій може полоскати руки казна-хто, але ж це не повинно кидати тінь на річку.

Анічого немає дивного, що нині, в дні ювілею, про Бориса Олійника багато говорять і пишуть. Люди значно меншого, ніж він, штибу намагаються зважувати на терезах історії його здобутки і прорахунки. Вони мають на це право, хоч і мало хто з них може ось зараз, цієї миті, викласти перед своїм народом усе, що є за душею, і сказати: «Нате!».