«Бермудський чотирикутник» у Ксаверівці
Автотрасу Київ – Одеса збудували ще 15 років тому. Газетні шпальти тих часів рясніли репортажами про здачу об’єкта в експлуатацію, інтерв’ю з чиновниками про зекономлені державні кошти та плани будівельників. Ось тільки навряд чи відшукаєте в оптимістичних повідомленнях хоча б натяк на проблему, яка з’явилася в жителів села Ксаверівки, через яке пролягає дорога. На автотрасі, яка розділяє село, щотижня під колесами авто калічаться і гинуть люди. І дорослі, й діти. Дорогу тут давно називають проклятою і заговореною. З цим не можна не погодитися, адже за 15 років жодна справа, пов’язана з ДТП, яка спричинила тяжкі наслідки, до суду так і не дійшла.
Звичайнісінька необережність?
…Іван Григорович та Юлія Іванівна Конопольські трьох онуків виховували самотужки. Мати хлопців померла, коли старшому було сім років, найменшому – лише два. Син Олександр кілька разів намагався знайти подругу життя, а дітям – матір, однак усі зусилля виявилися марними.
– Хвалити Бога, хлопці виросли, червоніти за них не доводиться. Ось тільки середульший, Сашко.., – наш співрозмовник, Іван Григорович, заходиться слізьми, тремтять натружені руки, коли гортає сімейний альбом. – Ось це він, наш Саша, який загинув.., – і замовкає.
Ми не квапимо Івана Григоровича, й трохи заспокоївшись, він продовжує:
– Армію відбув навесні 2004 року, працевлаштувався в Києві, а на вихідні, як годиться, приїжджав додому. Так було і тієї п’ятниці – 9 квітня. Наступного ж дня пішов на дискотеку, запевнив, що не затримається. А о пів на першу ночі, попрощавшись із друзями, вирушив додому. Вже потім хлопці, які залишилися біля клубу, розповіли, що ледь Сашко ступив на ту прокляту автотрасу, як з’явилося авто, що рухалося на шаленій швидкості, й так штовхнуло онука, що він за секунди пролетів метрів із п’ятдесят. Водій машини зупинився, кажуть, поспішав, бо віз якогось великого начальника в аеропорт, – співрозмовник уже не стримуючись плаче, притискує до себе велике фото Сашка. – На ньому ж не було живого місця. Убивцю я так і не бачив. Щоправда, приїздили якісь люди, говорили, нібито онук у своїй смерті сам винен, просили не подавати до суду, пропонували гроші. Ми відмовилися, як і папери якісь підписувати. Гадали, що винуватців і так покарають. Але де там! Коли через півроку ми таки поцікавилися в міліції, як там ця справа з ДТП, до нас знову приїхали двоє чоловіків, казали, що водій не винний, Сашко загинув через свою необережність, дали грошей на пам’ятник – і все. А людей на трасі як вбивали, так і вбивають. Ми позавчора свата свого поховали. Пішов по обіді за цигарками, а коли повертався – збила машина, навіть не зупинилася. А друга, що рухалася за нею також на великій швидкості, добила свата вже на смерть. Хто їхав, звідки і куди – ніхто не знає. І відповідати, звичайно ж, не буде. На дорозі щотижня хтось гине. Особливо в п’ятницю ввечері, коли їдуть на відпочинок, у неділю, коли повертаються до Києва. Кажуть, винуватців таки знаходять і карають. Тільки ви спитайте будь-кого в селі, в родичів потерпілих, чи запрошували когось із них до міліції, прокуратури, я вже не кажу про суд. Ніколи нічого такого не було! Дорогу прокляли, а хоча б хтось поцікавився нашим життям опісля того, як це зробили. І який зиск із підземного переходу, до якого треба крокувати не менш як півгодини, аби дістатися до магазину, що через дорогу від дому?
Спираючись на палицю, Іван Григорович проводжає нас до воріт, а вже попрощавшись, указує на будинок неподалік:
– Зайдіть ще он туди, до Надії. У неї також загинула онука. Дитина ще зовсім…
Букети не встигають в’янути
Юлі Олійник було лише чотирнадцять. 30 липня цього року дівчинка йшла до подруги на день народження. Не дійшла кілька метрів.
– Юля пройшла півдороги по автотрасі, – розповідає її бабуся Надія Остапівна. – Озирнулася, зробила кроків зо два, коли з лівого боку, там, де не чекала небезепеки, з’явилася велика машина – іномарка і з усієї сили вдарила її. Лікарі, які оглядали онуку, кажуть, що смерть настала миттєво, – у співрозмовниці на очах сльози. – Водій, щоправда, зупинив машину, адже це бачило чимало людей. І міліція швидко приїхала… Та про яке покарання ви говорите? – обурюється Надія Остапівна. – Це ж була машина якогось відомого футболіста. Ні, прізвища не знаю. Та і хто би нам його сказав? Усе, що говорю, від людей чула. Юлю також звинуватили, що не через перехід подалася. Але ж дитина, а до переходу он скільки треба йти! Перед нами ніхто не вибачився навіть. Я вже й не кажу, що хтось там відповідатиме за смерть дитини. Хто має гроші, той і правий, – підсумовує співрозмовниця. – Та ви ж подивіться на ту ділянку дороги, що розділяє село – всюди на узбіччі квіти. Букети й в’янути не встигають. Немає нікому до нас справи. Не було й не буде. Це ми всі, хто живе тут, знаємо.
Букетів квітів тут і справді багато. Свіжих і не дуже. За кожним із них – чиєсь життя, довічне горе близьких. У міліцейських протоколах частіше від усього людські трагедії кваліфікуються, як нещасний випадок, що заслуговує хіба що на штраф – за перевищення швидкості. Щодо долі потерпілого, то винуватий передусім він сам. Адже підземний перехід таки й справді є: чого ж не скористався ним?
Порушники живі й металеві
Недавно жителі села Ксаверівки перегородили таки дорогу. На 10 хвилин. Вимагаючи, аби можновладці звернули увагу на цю страшну проблему. Відтоді тут чергують два працівники ДАІ. Патрульну міліцейську машину ми побачили на повороті до Мар’янівки. Два співробітники міліції примушували деяких водіїв знижувати швидкість єдиним доступним методом – своєю присутністю.
– Бо вплинути на порушників якимось чином не маємо змоги, – пояснює один із них, Андрій Синєок. – Нового радару для фіксації перевищення швидкості в нас нема, а старі використовувати вже заборонено. Візуально визначивши значне перевищення швидкості, зупиняти водія теж не можемо, немає технічних доказів. Якщо все ж зупинимо порушника, то найвірогідніше будемо покарані за… безпідставні претензії. Новий радар обіцяють скоро видати, але лише один на 140-кілометровий відрізок шляху Київ – Одеса. Дякувати Богові, що переважна більшість водіїв, угледівши нас, таки швидкість знижує. За рахунок цього й досягаємо потрібного результату. З пішоходами-порушниками ще гірше. Уявіть себе на місці жителя цього села, котрому треба сходити до магазину, розташованого через дорогу, а до найближчого пішохідного переходу – кілометр. Добре, коли вам років 30, а якщо ви дідусь чи бабуся...
– Щоб покарати пішохода, мені треба витратити цілий день, аби протокол скласти, – пояснює інший співробітник ДАІ Анатолій Іванченко. – У результаті суд його покарає на 8 гривень штрафу, а може обійтися й попередженням.
Свідками цілковитого ігнорування правил дорожнього руху з боку пішоходів стали й ми. Бабуся обрала «найоптимальніший» шлях для переходу траси з досить жвавим рухом – між патрульною машиною і пішохідним переходом, розташованим за 15 метрів. Не злякав стареньку ні патруль, ні свіжі квіти, прив’язані до стовпчика на узбіччі. Скориставшись пішохідним переходом, наздоганяємо її на протилежному боці, запитуємо, чому, мовляв, по «зебрі» не пішли, а вона нам у відповідь: «Та мені, дітки, он в оту вуличку треба…»
Треба діяти, як в Європі
На відрізку траси Київ-Одеса, що перетинає Ксаверівку, – близько десятка пішохідних переходів і лише один із них підземний. Наземні недостатньо освітлені, а підземним мало хто користується. За словами правоохоронців, найбільше людей гине саме на повороті на Мар’янівку і, як не дивно це прозвучить, – поблизу підземного переходу.
– Аби максимально убезпечити пішоходів, слід звести кілька надземних переходів, – впевнені співробітники ДАІ, з якими ми спілкувалися. – Саме таким чином розв’язали подібну проблему в пристоличному селі Чабани. Після цього кількість збитих пішоходів зменшилась…
До цього додамо, що згідно з різними дослідженнями швидкість руху автомобіля в населених пунктах не повинна перевищувати 50 кілометрів за годину. Саме за таких умов пішохід має найбільше шансів залишатися живим, коли потрапить у халепу. Таке обмеження швидкості вже діє в багатьох країнах Європи і навіть у країнах колишнього СРСР, зокрема Естонії. Дозволена ж в Україні швидкість руху – 60 км/год, – навіть якщо її хтось і дотримується, «обіцяє» пішоходові не дуже перспективне майбутнє.
Голова сільської ради Ксаверівки Володимир Дубовик за цю імпровізовану акцію земляків не засуджує. І впевнений: так більше тривати не може.
– Після того, як обурені люди вимушені були піти на цей крок, чиновники, відповідальні за дорогу, нібито заворушилися. Мені відомо, що облавтодор планує розмежувати смуги руху, поставити на дорозі залізобетонний паркан. У обласній держадміністрації, куди ми зверталися, до проблеми ставляться з порозумінням. Одначе кажуть, що на все це немає коштів. І не передбачається. Пішохідний підземний перехід вдалося останнім часом облаштувати, нині там більш-менш пристойно, освітлено і вдень, і вночі. Тільки вже такий у нас менталітет. Не ходили ми через нього й навряд чи знадобиться він нам і у майбутньому…
А доки «нагорі» вирішують – будувати чи ні більш зручний перехід для жителів села, – вони, як і 15 років тому, віддають свої життя, аби зекономити час.
– Скоро вибори, – сердито каже якийсь дідусь, – знов приїдуть переконувати нас голосувати за них, обіцятимуть золоті гори. А ми вирішили – доки не створять нам людських умов на цій проклятій дорозі, ми не поворушимося, щоб когось підтримати. На ці вибори остання надія…
Не погодитися з цим важко. Але ж до виборів ще чимало часу. І скільки ще букетів квітів зів’яне і з’явиться нових на «Бермудському чотирикутнику» села Ксаверівка… Щоправда, людей, як кораблі в Бермудському трикутнику, так і тягне на цей відрізок траси. Невже біда їх нічому не навчила?