Коли у сім’ї чоловік – деспот…

Статева нерівність і демократія – начебто несумісні поняття. Але то лише на словах. Знущання, приниження, образи терплять жінки подекуди й у найдемократичніших державах, як, скажімо, США, Франція, Німеччина. А що вже казати про Близький Схід, де й донині жінки обмежені у своїх правах – почуваються другосортними громадянами. І хоч українки не ховають своїх облич під паранджою, і наша Конституція гарантує їм рівні права з чоловіками, однак така проблема як насильство у сім’ї не сходить з порядку денного.

Упродовж семи років у Києві діє притулок для жінок, які потерпають від домашнього насильства. За цей час поріг закладу переступило – 400 красивих, розумних, роботящих дружин, матерів, які з різних причин потрапили у безвихідь. Душа болить, рветься на шматки, волає про порятунок: як собі зарадити? Як вчинити? Терплять заради сім’ї, дітей, бояться в усьому зізнатися друзям, колегам на роботі, бо ж це такий сором. І так живуть зі страхом у серці.
Клавдія Тараннікова, завідувачка цього притулку, наслухалася стільки хвилюючих сповідей, побачила стільки сліз, що мимоволі замислюєшся над тим, яке ж велике і добре серце треба мати, щоб усім співчувати, усіх розрадити. Вони ж несміливо переступають поріг лише тоді, коли всі намагання самотужки врятувати сімейний човен, який поволі йде на дно.

Весільна обручка завинила

П’ятдесятишестирічна Ганна Михайлівна, технік-технолог за освітою, опинилася на узбіччі вже давно, коли втратила роботу. На перших порах не вельми побивалася, бо ж мала чоловіка, який хоч якусь копійку та приносив у дім. Путньої роботи жінка скільки не шукала, не знайшла, перебивалася тимчасовими підробітками, бо ж кому нині потрібні люди пенсійного віку, коли й молодь не знаходить роботи за фахом.

– Якби мені знайти роботу, щоб я могла сама платити за квартиру, – втирає гіркі сльози, – відразу залишила б чоловіка. Бо вже немає сил терпіти його докори і побої. Пересиджу у вас кілька днів і поїду до батьків, а коли повернуся, шукатиму бодай місце прибиральниці гривень на 300, а потім, може, ще й підробіток знайду. Я не боюся роботи. Однак весільну обручку, як він вимагає, не продам на харчі. За виручені гроші куплю квиток на поїзд, – і ще більше залилася слізьми.

На тендітних плечах цієї жінки – всі хатні клопоти: прибери, випери, навари. Добре, якщо є з чого варити… Чоловік любить попоїсти, але не дуже старається, аби було за що купити той шмат м’яса чи кільце ковбаси. Ось і остання сварка розгорілася через не вельми наваристий борщ. Усю свою злість зігнав на дружині, ще й пригрозив: якщо не продасть весільну обручку і не купить м’яса, то вб’є. Це було сказано на тверезу голову, а що буде на п’яну?..

Ганна Михайлівна відчуває, коли насувається над її домом чорна хмара, і тікає з хати. Блукає вулицями чи пересиджує у парку на лавці, аж поки той бузувір не засне. Дуже побивається бідолашна за дітей. Старший син наче й має роботу, але у сім’ю грошей не дає.

– Якби молодший підріс та кудись влаштувався, то, може, легше стало б жити? – не втрачає надію мати. – Я ж стільки ночей не досипала над дитячими ліжечками… Сподівалася, що хоч на старість чоловік схаменеться, візьметься за розум, та, бачу, що марні мої сподівання.

Б’є – отже, любить?

Якось до центру зайшла дуже миловида, струнка, у дорогому вбранні молода жінка. Їй так пасувало красиве хутро – ще більше підкреслювало її шляхетність. Якби не знати, який біль гнітив її душу, то можна подумати, що перед вами безтурботна прекрасна незнайомка, образ якої так і проситься на полотно художника чи у рядки поета. Ніна Петрівна тримала за руку сина-школяра. Має ще старшу доньку від першого шлюбу.

– Що вас привело до нас? – поцікавилася Клавдія Костянтинівна, завідувачка.

Жінці було дуже соромно у всьому признаватися, і вона ледь видавила із себе: «Не можу більше терпіти знущань та побоїв чоловіка, – і ніби почала виправдовуватися, – знаєте, він раніше таким не був, останні два роки став випивати. Коли п’яний, не відає, що діє, – лається, б’ється, усіх піднімає на ноги посеред ночі. А на ранок каже, що нічого не пам’ятає. Ось учора він так мене побив…»

Син смикнув її за руку, а сам ледь стримував сльози. Він любить татка і водночас ненавидить. Хлопчикові дуже соромно, що батько таким став, тому від нього й слова не почули.

Минуло кілька днів – аж раптом у центрі задзвонив телефон і в слухавці почули чоловічий голос: «Я розшукую Ніну Петрівну, я її брат. Допоможіть мені, я так хвилююся за неї, не сплю вже кілька ночей. Пішла і сина з собою забрала. Що з нею? Благаю вас…»

Занадто емоційно як для брата. Психологів не обдуриш – одразу розпізнали брехню. Так, то був чоловік Ніни Петрівни – такий люблячий, турботливий, щирий. Через 20 хвилин він примчав у центр і так клявся, божився, що на свою Нінусю ніколи й голос не підвищить, а щоб ображати й бити – Боже, борони.
– Я не можу жити без неї, – мало не падав на коліна. – Умовте, покличте її. Нехай повернуться з сином додому.

Вона повернулася: жіноче серце – не камінь, швидко забуває, прощає образи. Коли ж Ніна приїхала за речами, які залишила в центрі, то сказала, що чоловік не б’є її, не ображає, але при цьому чомусь ховала очі.

– Він не хоче, щоб я сюди їздила, – стиха мовила. – Не дозволяє. Не пускає.

Вільна без волі

Понад 20 років прожила Марина Іванівна у шлюбі зі своїм чоловіком, має з ним доньку і сина від першого шлюбу. З першим чоловіком вистачило сил розлучитися, бо той пив безбожно. Але і вдруге її обійшло жіноче щастя, сімейний затишок та спокій. Цей теж не був байдужим до чарки, застілля, великих компаній та ще й дуже ревнивим виявився. Доходило до того, що наказував дружині ходити з ним до кафе, ресторанів, барів, бо ж як одному розпити пляшку. А коли добряче набирався, то вдома влаштовував сварки, доходило до бійки. У Марини Іванівни залишилися від тих чоловікових імпровізацій навіть кілька шрамів на обличчі.

– Хотіла з ним розлучитися, – розповідає жінка. – Та він і слухати не схотів, божився, що пальцем не зачепить. Був упевнений, що не залишу його, бо ж фінансово залежна від нього. А тут ще донька зібралася заміж. І посаг потрібен, і весілля треба справляти.

Потерпіла поки у молодят минув медовий місяць, і подала заяву на розлучення вдруге, а сама тим часом ховається у притулку. А він знову за своє: «Я не виганяю тебе з дому, то навіщо нам ділити квартиру, майно?» Але Марина Іванівна більше терпіти не хоче. Боїться повертатися у пекло, хоч їй обіцяють там рай. То у друзів ночує, то в притулку живе. Наче й вільна, але без волі. Вона намагається зрозуміти, чому так склалася її доля і хто у цьому винен. Брала активну участь у круглому столі «Ні – домашньому насильству», погодилася розповісти про свій біль по радіо і читачам «Вечірки», аби її сповідь стала повчальним уроком для таких, як сама.

– Після розлучення мій біль не вщухає, – бідкається жінка. – Не встигла звільнитися від домашнього деспота, оговтатися, як почалися проблеми із донькою. Вона дорікає, що я більше любила її батька, аніж її – кращий шматок завжди діставався таткові. Це правда. Мені дуже жаль доньку. Молю Бога день і ніч, аби послав їй кращу долю. А я все стерплю, усе витримаю, бо я мати...

Я могла б ще розповідати про нещасних, скривджених, зневірених жінок. Вони такі різні і водночас такі схожі. Їх об’єднує прагнення будь-що вирватися із безвихідної, здавалося б, ситуації. І в притулку їх розуміють.

Ось як відгукуються про притулок ті, хто у ньому побував.

Тетяна М.: «Групу підтримки відвідую упродовж року – це, ніби моя сім’я. Щочетверга о 17.00 я так поспішаю на цю зустріч, наче колись на побачення. Навчилася почуватися Людиною».

Олена К.: «Після першого заняття вийшла з багаторічної депресії. У мене з’явилося бажання жити. Спасибі вам».

Наталя К.: «Тепер я знаю, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід, що після падіння може бути зліт, а після поразки – перемога».

Хто стукає, тому відчиняють.