Гурам ПЕТРІАШВІЛІ. Сага про Миколу Вінграновського
Рік Грузії в Україні, що офіційно розпочався у світлі Помаранчевої і Трояндової революцій, незабаром плавно перейде у рік України в Грузії, збагативши віковічну дружбу між нашими великими народами, яка, власне, тримається не стільки на взаємних симпатіях керівників обох держав, скільки на сердечності і взаємоповазі достойників нації: письменників, митців, філософів. Цей колоритний чоловік із класичною грузинською зовнішністю, гордою вдачею, непоспішливою мудрістю в Україні вже 13 років. За цей час він досконало вивчив українську мову, зріднився з українською культурою настільки, що став її часткою.
Отож знайомтеся: Гурам Петріашвілі, грузинський письменник, кінорежисер, актор, перекладач. На батьківщині видав 15 збірок поезії, прози, критики, публіцистики, переклав на грузинську мову повість М.Олійника про Лесю Українку – «Дочка Прометея», як режисер зняв кілька художніх фільмів, два мультфільми. А ще він автор багатьох кіносценаріїв, відомий кіноактор, виконавець понад 30 ролей у кінофільмах, з яких 7 – головні. В Україні: автор і ведучий культурологічної програми «Корені» на державному радіо. Останнім часом видав у видавництві «Веселка» книжку для дітей «Казки маленького міста», написав десятки статей на захист української мови і культури та зняв два фільми про мову для «Просвіти», два художніх короткометражних фільми «Трамвай» та «У день народження», два документальних на каналі «Культура» – «Анатолій Хостікоєв: «Я – актор!», а також «Він! Микола Вінграновський», який особливо схвилював українського глядача.
– Пане Гураме, чому саме вам, а не українському кінорежисерові спало на думку зняти фільм про свого колегу і прекрасного Майстра Слова Миколу Вінграновського?
– Я став шанувальником поезії Вінграновського ще тоді, коли не знав української, і читав його в перекладах – грузинською і російською, тобто десятки років тому ще в Грузії, де його вельми поважають як письменника. Звичайно, переїхавши до України 1992-го, хотів познайомитись, але через моє невлаштоване життя якось не виходило. Тим більше, що довгий час жив у Чернігові. Задум створити фільм про Вінграновського виник після того, як прочитав у «Літературній Україні» його статтю «Що для мене незалежність». Думки Миколи були настільки суголосні моїм, що я подумав: не можу не зняти фільм про цього великого Поета.
– Останнім часом Микола Степанович не виходив на зв’язок із малознайомими людьми. Як він сприйняв ваше бажання зняти фільм?
– Моє бажання передав пану Миколі спочатку поет Павло Вольвач, який був з ним у добрих стосунках. Вінграновський перепитав прізвище і сказав, що чув по радіо інтерв’ю з Наталею Бучель. Розмова наша йому сподобалась. «Ето наш человєк! Хай подзвонить!» – сказав. Коли ж я зателефонував, пан Микола дещо завагався: «А чи потрібно зараз знімати про мене фільм?...» На що я відповів: «Треба! І саме тепер, коли українське телебачення повне сердючок і кроликів, які не мають жодного стосунку до української культури».
– У кіно Вінграновський був професіоналом. Чи обговорювали ви з ним, яким має бути фільм?
– Ні. Він був тактовною людиною. Але мав побажання. Не хотів говорити про свою творчість. Сказав: хай говорять інші, а я буду читати вірші. І ще хотів зніматися в рідному своєму селі Богопілля на Миколаївщині, де народився, виріс і де жили й живуть досі герої його творів. Але канал «Культура» не мав таких можливостей.
– Державний телеканал не мав коштів на фільм про Миколу Вінграновського?
– Телеканал «Культура» зробив усе можливе, щоб я зняв цей фільм: дав кіно-групу, камеру, машину. Але не вистачало коштів на монтаж фільму. І в цьому нам допоміг Олександр Мороз, якого Микола Вінграновський дуже поважав.
Шкода, що Вінграновський не зміг востаннє напитися із рідних джерел...
– Він засмутився?
– Звичайно. Але тут же знайшов вихід. «Давайте знімати на дачі мого друга Льоні Талалая!» – сказав.
– Ви самі підбирали інших героїв фільму?
– Ні. Коли я запитав, кого ж він хоче, аби сказати про нього слово, то пан Микола назвав Бориса Олійника, Івана Дзюбу, Івана Драча, Василя Герасим’юка, Павла Вольвача, Анатолія Качана, Анатолія Дімарова, Леоніда Талалая і Олександра Мороза. Після прем’єри фільму на каналі «Культура», вже по смерті пана Миколи, деякі «демократично» налаштовані українці запитували мене, чому я зняв Олександра Олександровича. Така була воля Вінграновського.
Отож, я всім дав слово, крім Бориса Олійника, якого на той час не було в Києві.
– Чи довго знімали фільм?
– На жаль, усього два дні тривало наше незабутнє для мене спілкування з великим Поетом. Іноді мені здається, що Бог навмисно створює таку красиву людину, щоб сказати народові: ви можете бути усі такими досконалими. Вінграновський був надзвичайно простим у спілкуванні з людьми і уважним до них, а тому так уважно бачив світ. Я хотів, щоб якомога більше звучало віршів у авторському виконанні. Адже пан Микола вірші не просто читав – він творив міні-спектакль. Не вмів робити упівсили, усе робив усім своїм єством, талановито і достойно. Як і жив. На жаль, записали лише 17 віршів. Він і виду не подавав, що хворий, що втомився. Просто спитав: «Може, досить»?
– Микола Степанович так і не встиг побачити про себе фільм?
– Відбувалися якість фатальні речі, через які я дуже довго не міг змонтувати фільм. І коли він пішов од нас... мені було дуже тяжко, що не встиг. Прем’єра фільму «Він! Микола Вінграновський» у трьох частинах – «Слово», «Серце», «Син свого народу» – відбулася, на жаль, після смерті Поета, того ж 2004 року, але аж у листопаді, місяці, коли він народився.
– Особисто мені фільми сподобався великим вашим прагненням показати українцям достойний образ Поета, який ніколи в жодному слові не сфальшивив і не збрехав заради посад, орденів і слави... Шкода тільки, що фільм показували і показують на тому ж каналі «Культура» після опівночі...
– До речі, мене доля цього каналу особливо болить, адже це єдиний український телеканал, який не залежить від грошей олігархів і бізнесменів, а тому може показувати без обмежень правдиву історію і справжнє мистецтво. Дбати про мову і культуру – душу народу. На жаль, зневажену і занапащену. І треба рятувати її, інакше народ перетвориться в населення, у якого змертвіла душа.
– На початку 90-х ви займалися політикою, були соратником Звіада Гамсахурдія...
– Я першим із грузинських митців прийшов у національно-визвольний рух. А 1990 року, коли на виборах переміг блок Звіада Гамсахурдія, став депутатом Верховної Ради Грузії і очолив парламентську комісію з літератури та мистецтва. Після перевороту ми провели дві сесії парламенту в Ічкерії, в Грозному, де президент перебував в екзилі. На останній сесії в жовтні 1992 року, коли вирішували, що робити далі, Звіад сказав мені: «Я посилаю тебе повноважним представником президента Грузії в Україну».
«Що я маю там робити»? – спитав я. «Завжди у світі об’єднувалися космополіти, а нині настала пора, коли треба об’єднуватися націоналістам. Бо тільки справжній націоналіст може бути справжнім інтернаціоналістом», – сказав Звіад. Отож, емігрувавши в Україну, я знав, що робити. Вивчав, захищав і захищаю вашу мову і культуру. На чернігівському обласному телебаченні, де вів культурологічну програму «Коріння», зробив понад 50 передач про мову, культуру та відомих діячів мистецтва і літератури: О.Довженка, М. Коцюбинського, Л.Осику, А.Пашковського та багатьох інших...
– Мабуть, сумуєте за батьківщиною?
– Звичайно. Я ніде не витримав би, в жодній країні не прижився б... Але в Україні живу, бо тут я зустрів народ дуже схожий на мій. І долі історичні в нас подібні. У нас навіть вороги були майже ті ж самі. Нас єднає християнська ментальність і хліборобське минуле. У наших національних рисах багато спільного. Наші предки-хлібороби вміли достойно і красиво жити: вони орали, сіяли, а зібравши урожай – співали і милувалися красою рідної землі. На мій погляд, Микола Вінграновський якраз уособлював не лише вроду українського народу, а й вдачу його – незалежну, правдиву, добру...
– Ви з ним зустрічалися після зйомок фільму?
– Це була третя зустріч, коли я приніс йому знімки, які використовував для фільму. Ми говорили. Я показав йому одну світлину, яка мене особливо вразила: юний Микола щось читає, а за плечима в нього – великий портрет Олександра Довженка. І пошкодував, що не мав при собі камери чи бодай диктофона. Як він гарно згадував про свого вчителя, про їхню першу зустріч, коли великий режисер приїхав до Києва відбирати собі учнів, і вибрав Миколу! То була дуже красива і зворушлива новела, той спогад, адже я дуже шаную Довженка, вважаю його однією з найбільших постатей української культури. Я вперше побачив його фільм «Земля» студентом Тбіліського театрального інституту. І можу впевнено сказати, що більшого враження на мене не справив жоден твір світового мистецтва. Довженко, як і Вінграновський, був утіленням краси і талановитості українського народу, гармонії між митцем і людиною. Хто ще з митців міг чи може чесно сказати, дивлячись в очі своєї нації, крім Довженка: «Я можу гордитися тим, що не було жодного дня, щоб я жив краще свого народу»? Не багато... А Микола Вінграновський міг.
Я маю надію розпочати роботу над фільмом про зустріч Григорія Сковороди і Давида Гурамішвілі – за своїм сценарієм, який уже благословили такі відомі знавці наших культур як Резо Чхеїдзе, Микола Шудря, Леонід Череватенко...
– До речі, в цьогорічному духовному календарі Грузії і України спільна знаменна дата – 300-річний ювілей Давида Гурамішвілі. Чи вплине це на долю фільму?
– Нині сценарій лежить у міністерствах культури Грузії та України і чекає, коли експертна комісія його прочитає і вирішить, давати «добро» чи ні. Але я сподіваюсь... Вірю і дуже хочу цього. Адже тільки тоді, як я зніму фільм про зустріч Сковороди й Гурамішвілі, вважатиму, що виконав місію, з якою приїхав до України, і свій обов’язок перед нашими обома народами.
– Хай Бог помагає!