Диво-гриб «золоте руно»
Й досі для себе не з’ясував: чи друга частина топоніму «Пуща-Водиця» означає натяк на низку озер і ставків, якими багата ця приміська курортна місцевість, а чи назву конкретної річки, струмка? Якщо друге, то я, здається, знаю, де бере початок ця Водиця. Місце цікаве з багатьох точок зору.
Пущанським куточкам – претендентам на статус заказника, про які я останнім часом повідав на сторінках «Вечірки», – Гадючому міс-цю, Морені – не щастить та й годі. На першому ще за радянської доби під час військових навчань розмістилася чи то пересувна електростанція, чи ще якась «техніч-на служба». Одне слово, залишила після себе армія калюжі мазуту і сморід. Зрозуміло, ні змій, ні грибів під крислатими дубами вже ніхто не бачив. Ну а Морена за кількістю багать і шашличних точок улітку може позмагатися і з Гідропарком…
Гіпотетичний початок Водиці в цьому аспекті перебуває в дещо вигіднішому становищі. Це зарослий вільхою, соснами і дубами яр, яким тече ручай. Прямо скажемо, для шашличного відпочинку не дуже зручне і комфортне місце. Великі дерева і густий підлісок створюють тут напівморок навіть сонячної літньої днини. На відміну від ящіркових галявинок, де хочеться й хочеться бути, звідси виникає бажання втекти якнайшвидше. Дискомфорту додають ще й колючі ожинові зарості, павутиння, якого тут багато і яке лізе в очі…
Чому ж це сире і темне місце претендує на статус заказника? Річ у тім, що тут і тільки тут, під двома-трьома столітніми соснами біля самого струмка, названого мною в дитинстві за перелічені вище принади Хащем, з останньої декади серпня до двадцятих чисел жовтня (залежно від конкретних погодніх умов) можна знайти… «грибове щастя».
Це не метафора, а рідкісний гриб, що офіційно називається бараном. Уявіть собі оцю напівтемряву, колючки, павутиння… Поволі спускаєшся схилом яру, минаєш підлісок і наближаєшся до вікових сосен… Зараз подивимось, чи не даремно продирався я крізь чагарник і ожину. Є! Ось вона, жовтувата кучерява «голова» завбільшки з футбольний м’яч, притулилася до стовбура сосни, «присіла» на самому її корені. Уже й готуюся вдихнути неповторний аромат свіжого горіха, яким «дихає» гриб-баран. Цієї миті навіть не спадає на думку, що це мінімум 2-3 літри духмяних маринованих грибів або ціла смаженя для чималої родини. Натомість малопривабливі бережки мого Хаща перестають здаватися такими вже негарними. Кучерявий жовтун, якого так і кортить назвати «золотим руном», ніби розвіює морок і характерну для гущавини спертість повітря.
Пізніше я вичитав, що рідкісний гриб-баран полюбляє дві речі – стабільну сирість, яку може забезпечити лісовий струмок, і коріння старої сосни. Обидва фактори біля витоку Водиці, або Хаща, – називайте цю безіменну річечку, як кому подобається, – є. Залишається всього-то нічого – зберегти цей куточок природи. Хай не від армійських польових електростанцій або шашличних гульбищ, бо місце, повторюю, малодоступне. Але не так давно не обминула схили яру локальна лісова пожежа. Кинув хтось сірник і… може не стати такого дива, як «золоте руно».