Динамівська ностальгія за футбольним союзом
«Блакитно-білі» Київ і Москва марять єдиним чемпіонатом на пострадянському просторі
«ДИНАМО» (Київ, Україна) – «ДИНАМО» (Москва, Росія) – 1:1 (Ринкон, 85, пн – Дерлей, 12). Вилучення: Дерлей (85). Шовковський, Пеєв (Родриго, 46), Саблич, Родольфо (Ротань, 46), Каддурі (Несмачний, 46), Нінкович (Ринкон, 68), Леко (Юссуф, 46), Алієв (Белькевич, 46), Петкович, Чеснаускис (Милевський, 46), Верпаковськис (Клебер, 46), тренер Анатолій Дем’яненко – Нуну, Танасьєвич, Енакархире (Овіє, 46), Рибейру, Сейтаридис, Яшин, Фрешо, Половинчук, Колодін (Шкабара, 46), Данні, Дерлей, тренер Іво Вортман. Арбітр Лаюкс (Латвія).
Товариський матч столичних динамівців України та Росії значної зацікавленості в Києві так і не викликав: безпосередньо з трибун затишного клубного стадіону по вулиці Грушевського спостерігали за його перипетіями не більше трьох тисяч уболівальників. Але сама гра, попри полегшений статус протистояння і осінню негоду, виявилася безкомпромісною та цікавою, а післяматчеві висловлювання офіційних представників обох клубів однаковою мірою і здивували, і насторожили вітчизняну футбольну громадськість революційними побажаннями, обрамленими цілком природною ностальгією та малозрозумілим авантюризмом з очевидним політичним підтекстом.
Власне гра була розділена на дві неоднозначних частини сумнівним, як на нас, рішенням українських тренерів задіяти різні команди в обох часових циклах. Так звані другі номери «блакитно-білих», отримавши нагоду примножити ігрову практику в міжнародному спарингу, згуртувалися на перший тайм – і програли його, що називається, без питань. Не тому, що виявились апріорі гіршими за російських одноклубників, які виставили свій бойовий склад. Либонь, з іншої, доволі прозаїчної причини: команді Пеєва і Алієва, котрі були найактивнішими до перерви, забракло зіграності, бо в такому варіанті вона з’являється на полі відносно нечасто. Відтак москвичі, чий груповий маневр був осмисленішим і значно стрункішим, отримали нагоду неабияк повправлятися в умінні контратакувати розрідженим простором і цілком логічно матеріалізували свій шанс у віртуозно проведений Дерлеєм гол. А вже по перерві, різко змінивши одну команду на іншу, кияни буквально затисли стомлених і роздратованих некваліфікованим арбітражем гостей на обмеженій території поблизу їхніх володінь і таки відновили рівновагу в рахунку, реалізувавши беззаперечний пенальті під завісу матчу.
Російські португальці, що становлять основу московської команди й об’єктивно позбавлені можливості зіграти в єврокубках, отриманою нагодою примножити міжнародний досвід скористалися сповна. Чого не скажеш про наших земляків, які насправді проатестували готовність не «других номерів», а «другої команди». Бо «перевіряти» можливості того ж таки Алієва в ігровому товаристві з Чеснаускисом і Нінковичем насправді малодоцільно та малоперспективно. Зате надати талановитому хлопцеві зовсім не зайвий шанс зіграти в оточенні провідних виконавців проти суперника по-спражньому класного, як на нас, було і потрібно, і важливо. Тим паче, що саме в міжнародних спарингових поєдинках, які не зобов’язують команду та наставників обов’язково прагнути перемоги за будь-яку ціну, можна випробувати багатообіцяючого резервіста в ігрових умовах, що таки наближені до змагальних…
А після матчу керівники обох колективів, чи то «розігріті» насправді вартим уваги видовищем, чи просто озвучуючи давно узгоджені плани, знову повернулися до мусованої час од часу теми про створення так званої суперліги на пострадянському просторі. «Ми мріємо про чемпіонат за участю всіх найсильніших команд однієї шостої суходолу», – так і заявив господар московського клубу Олексій Федоричев.
Ставлення симпатиків до подібних проектів достатньо промовисто засвідчили і жменька глядачів на звітному матчі, і відверто низька відвідуваність поєдинків Кубка Співдружності Незалежних Держав у затишних московських залах. Бо вболівальницький загал мало приваблюють надумані турніри з надуманими титулами. Адже що розігруватимуть учасники так званої суперліги? Який титул? Ефемерної СНД?.. А якщо на кону стоятимуть тільки великі гроші, то навіщо штучно обмежувати коло учасників виключно «пострадянськими»? Хіба не краще буде до турніру за участю, приміром, наших «Динамо» та «Шахтаря» долучити не лише їхніх «Спартака» та ЦСКА, а ще й іспанський «Реал», італійський «Мілан» і британський «Челсі»?.. За зручних обставин такий футбольний проект став би й подією в європейському футбольному житті, й неабиякою школою для нас і наших сусідів. На відміну від українсько-російської «групівщини», зазвичай бездарно розбавленої представниками сусідніх пострадянських держав.
Але ні, привид політично-футбольного союзу й надалі бродить однією шостою суходолу. От і в Києві динамівські лідери ощасливили нас повідомленням про те, що в лютому на стадіонах Ізраїлю грошовий приз розіграють українські «Динамо» та «Шахтар» у компанії з російськими «Спартаком» і «Локомотивом»…