Понад століття – заводчани
Скільки людей на світі, стільки й доль. І в кожного вона неповторна. Історія родини киян Віктора та Людмили Корнієнків, що бере свої витоки в славному козацтві, мов цікава книга з яскравими ілюстраціями, яку читаєш з таким захопленням, що не хочеться перегортати останню сторінку.
Прохідна їхньої долі
Усі члени сім’ї Корні-єнків трудилися на заводі імені Артема. Загальний стаж – аж сто одинадцять років! Глава сім’ї Віктор Макарович й досі не хоче покидати підприємство, стіни якого за п’ятдесят років стали для нього рідними. Тут пройшла його юність. Ця прохідна, як у тій пісні співається, вивела його в люди, тут зустрів і своє кохання, одружився. Та й сам Віктор Корнієнко багатьох вивів у люди. Працюючи спортивним інструктором, виховав не одну зміну спортсменів. За піввіку ця людина зробила багато добрих справ і для заводу, і для столиці, і для людей. Має безліч нагород, та особливо пишається званням «Почесний артемівець».
– Для чоловіка завод, мов рідний дім, сім’я. Це сенс усього його життя. Якщо його не буде, він просто захворіє, – каже дружина.
Людмила Зінов’ївна теж віддала підприємству 34 роки невтомної праці. У тяжкі 20-ті минулого століття працювала тут мама Віктора Корнійовича Марія Петрівна, брат Михайло, сестра Валентина. Усі стояли біля верстата. А доньки Корнієнків Тетяна і Юлія – бібліотекар та хореограф – окультурювали життя артемівців. Але через економічну скруту, що не обминула і їхнє підприємство, цей сектор припинив свою діяль-ність.
Подружжя Корнієнків (хоч і солідного віку люди: уже розміняли восьмий десяток) не сидить у чотирьох стінах, не дозволяють старості журбу наводити. Цього року на фестивалі «Родовід» перемогли.
Санітарний потяг та два сухарики
Либонь, для кожної людини найкращі й наймиліші спогади про дитинство. Проте в Людмили та Віктора Корнієнків його було дуже мало. Адже у війну діти швидко стають дорослими. Ті жахи й поневіряння, що довелося пережити в роки окупації, сняться й досі, через довгих шістдесят років.
– Батько, кадровий військовий, – на фронті. На руках у мами залишилося нас троє. Було голодно й холодно. На хліб виміняли останню одежину. Аби ми не померли з голоду, мама освоїла нове ремесло: на білі простирадла наносила за допомоги трафарету фарби, які вдалось дістати на одній із фабрик, шила хустки. Їх і міняли на хліб, – згадує Віктор Макарович. – Та найбільше запам’яталося мені, як на розстріл гнали євреїв до Бабиного Яру. Ми жили тоді біля цирку, і автоматні черги, що долинали звідти, вчуваються й досі... Пам’ятаю, як ходили з матір’ю шукати батька в табір військовополонених на Сирці.
Коли німці відступали, то виганяли з центру міста киян. Ми прибилися до Петропавлівської Борщагівки. Нам дала прихисток зовсім незнайома сім’я, що допомагала партизанам. Ми, хлопчаки, яким дуже хотілося повоювати, теж долучилися до небезпечної, але такої для нас важливої справи. Коли до Києва в’їжджали перші радянські танки, ми попередили танкістів про замінований фашистами міст.
Після звільнення столиці тринадцятирічному підлітку не сиділося вдома. Як і багатьом хлопчакам у ті роки, йому хотілося справжньої чоловічої справи. Одного дня Вітя сів на потяг і майнув аж у Сочі. Згодом там пристав до санітарного потягу. До його обов’язків належало читати пораненим газети, допомагати писати листи та вкидати їх до поштової скриньки. То був не фронт, але таки війна. Віктору не раз доводилося бачити смерть, адже німці часто бомбили їхній потяг, незважаючи на те, що то був потяг Червоного Хреста.
Нелегке дитинство було і в Людмили Зінов’ївни. Вона народилася в сім’ї інженера-залізничника Кучерявцева. Жили в знаменитому «будинку Гінзбурга». 1936 року батько потрапив до сталінських катівень як «ворог народу» і звідти більше не повернувся. Сім’я стала опальною.
Війна застала шестирічну Мілу в Підмосков’ї. Вона з мамою поїхала до тітки в гості. Мати захво-ріла і померла. Сироту Мілу стала виховувати тьотя.
Там пішла до школи. Було дуже голодно, усі діти думали більше про їжу, а не про навчання. Учні від голоду непритомніли просто на уроках.
– Пам’ятаю, коли мене викликали до дошки, то ледве трималася на ногах від безсилля, перед очима все пливло, не могла вимовити жодного слова і постійно отримувала двійки, – зі сльозами на очах згадує Людмила Корнієнко. – Мені було соромно і я дуже страждала через це. Вирішила «підкупити» вчительку, аби вона мене не викликала відповідати урок. Віддавала їй свій обід – два чорні сухарики, притрушені сахарином. Учителька брала, бо й сама була дуже голодною...
Робота, спорт і кохання...
Після війни Віктор Макарович закінчив ремісниче училище, відслужив в армії. А трудову біографію розпочав на заводі «Ленінська кузня». Людмила повернулася до Києва, жила зі своєю тіткою. За навчання в старших класах тоді треба було платити 100 рублів. Звідки в сироти такі гроші? Довелося йти працювати. Влаштувалася на завод «Червоний екскаватор». Для тендітної шістнадцятирічної дівчини знайшлась вакансія в чавунно-ливарному цеху. Там була найтяжча робота, треба було заганяти вагонетки до плавильної печі.
– Багато чоловіків загинуло на фронті, тому й доводилося найтяжчу роботу виконувати жінкам, підліткам, – розповідає Людмила Зінов’ївна. – Проте я не хотіла залишитися недоучкою на все життя – закінчила вечірню школу, потім школу медсестер, технікум.
Працювати на завод імені Артема Віктор Корнієнко прийшов 1955 року. Трудився слюсарем, а у вільний час займався спортом. Згодом йому запропонували стати спортивним інструктором.
Займалася спортом і Людмила. Грала у волейбол, бігала на ковзанах. Одного разу на змаганнях вона й познайомилася з Віктором. Так спорт поєднав їхні долі. А пізніше і вона перейшла на завод імені Артема.
– У ті роки спорт був в особливій пошані. Усі робітники, не лише молоді, а й літні, повинні були здавати норми ГТО. Молодь залюбки записувалася до різних спортивних секцій. Підприємство дбало про дозвілля молоді. Своїх спортивних майданчиків у заводу не було, тому спочатку орендували їх по всьому місту. У нас була дуже сильна баскетбольна команда, яка посідала перше місце по Україні, здобувала багато нагород. Непоганих успіхів досягли заводські спортсмени і в лижних змаганнях. 1984 року завод побудував чудову лижну базу на Сирці – «Сокіл», закупили 1000 пар лиж. Через два роки облаштували зал боротьби і боксу. У наші дні всі надбання знищили, розпродали, здали в оренду під офіси, – з болем каже Віктор Макарович. – Та й молодь нині мало займається спортом. Більшість юнаків палять, п’ють пиво та сидять перед комп’ютером. І мені дуже шкода їх...
1980 року Віктор Корнієнко брав участь в олімпійському забігу на Олімпіаді в Москві. Дійство вражало своїм розмахом, святковістю й піднесеністю. Та все ж не обійшлася без гіркоти.
– Я колекціонував спортивні значки, хотілося обмінятися ними з іноземцями. Але як тільки підходив до когось із гостей, за спиною відразу, мов із-під землі, виринав кадебіст і настійливо «рекомендував»: «Проходите дальше, не останавливайтесь»...
І нині сімдесятичотирирічний Віктор Корнієнко працює на заводі імені Артема черговим. Але фаховими обов’язками не обмежується, має громадські доручення. Віктор Макарович – ко-рінний киянин, котрий добре знає історію свого міста, постійно вивчає її. Отож кращого екскурсовода для іноземних делегацій на заводі не знайти. Він розробив власний туристичний маршрут, який, звичайно ж, починається з прохідної його рідного заводу. Гості не залишаються розчарованими.
Кілька років тому Вік-тор Корнієнко вирішив дослідити свій родовід. Майже рік працював у архівах. Знайшов документи, які підтверджують, що Корнієнки походять від славного козака запорозького, «войскового товарища» Тимофія Корнієнка, 1784 року. Ось, виходить, звідки в цієї людини сила волі, працелюбство і любов до життя.