Поділіться відповідальністю з жінками
Жінки не хочуть іти в політику, бо це не їхнє призначення. Їхня природа полягає зовсім в іншому. Хіба не так досі думають пересічні українці, коли мова заходить про очевидну нестачу жінок у сфері ухвалення рішень?
Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся семінар, організований Норвезьким інститутом міжнародних справ, Координатором ОБСЄ в Україні, Програмою рівних можливостей ООН в Україні та НаУКМА. Він так і називався: «Жінки в політиці – міжнародний досвід для України».
Із виступів Сульвайг Бергман (Північний інститут жіночих студій та ґендерних досліджень, Осло), Мортена Енберґа (керівник проекту з питань виборів та управління Координатора ОБСЄ в Україні) та інших доповідачів постав алгоритм дій зокрема в північних європейських країнах щодо просування жінок у політику. Нині у Норвегії, Швеції, Фінляндії, Данії найвищий відсоток представництва жінок у законодавчих та виконавчих органах – 40-55 відсотків. Європейський стандарт – 30 відсотків представництва жінок.
А що ж в Україні? Олена Бондаренко, депутат Верховної Ради, Ірина Синявська, заступник голови Житомирської обласної держадміністрації, Тамара Мельник, радник міністра України з питань сім’ї, дітей та молоді, інші доповідачі зійшлися на одному: попри відповідні схвалені ініціативи та підписані Україною міжнародні документи (зокрема Пекінська платформа тощо) на державному рівні фактично ігнорується реальне забезпечення рівних прав і можливостей для жінок. У контексті євроінтеграції за багатьма показниками наша держава досі залишається патріархальною. Концепція «поліпшення становища жінок», на яку досі покликаються, є очевидним анахронізмом. І парламент виявляє цілковиту безпорадність щодо законодавчого утвердження ґендерної рівності. Та й у самій Верховні Раді представництво жінок складає 5 відсотків – і жодної жінки-міністра!
Лариса Кобелянська, керівник Програми рівних можливостей ПРООН, наголосила, що реальна ґендерна демократія є запорукою національної безпеки – і найперше це стосується економічного життя будь-якої країни. Ґендерна рівність передбачає системний підхід, а не «вкраплення». Існує думка, ніби рівні можливості для жінок і чоловіків виникнуть самі собою, автоматично, коли настане економічне благополуччя. Навпаки – і це доведено досвідом північних країн: включення жінок у сферу політики створює реальні передумови для соціального розвитку суспільства та економічного прориву.
Насамкінець – такий факт: в Україні смертність чоловіків від 28 до 46 років (найпродуктивніший вік) учетверо вища, ніж жінок відповідного віку. Може, саме тому, що «сильна половина» забагато на себе бере? Чому б не поділитися відповідальністю з жінками?