Лілії для голубого, як мрія, басейну
Їх одразу видно. Навіть не по одежі – вона на всіх базарах для бідних однакова. А по тому, як з острахом заходять у метро, зашпортуються на ескалаторі, у вагоні розгублено озираються, підсвідомо шукаючи серед відсторонених, заглиблених у власні клопоти киян привітне обличчя, в якого можна перепитати (всоте!), як доїхати до вокзалу. А знайшовши, полегшено зітхають і з усією своєю наївною добротою намагаються налагодити контакт. І якщо це їм удається, від вдячності готові всю душу вилити... Одне слово, провінціалів видно одразу...
Вона вбігла у вагон, коли потяг уже рушав, хапаючись за повітря, заметалася, шукаючи руками й очима опори. Кілька жінок середнього віку (молодь і чоловіки, як правило, на таке не реагують), певно, лякаючись, що баба сама вб’ється і пасажирів покалічить, поступилися їй місцем. А коли вона, не зрозумівши благородного жесту, й далі метелялася по вагону, найближчі, в тім числі і я, загукали: «Сідайте, он – місце!»
Жінка сіла біля мене. І вагон одразу ж її забув, поринувши у свої думки. Здивована такою різкою втратою інтересу до своєї персони, жінка, боязко поглядаючи на мене, спитала, чи ще далеко до вокзалу. І коли я приязно відповіла, аж засвітилася вся і радісно сповістила, що в Києві була бозна й коли, літ двадцять тому, справді, бо чого бабі їхати сюди за витрішками. Але тепер приїхала у справі, бо якби у Вінниці, на околиці якої вона живе, продавали озерну плівку, то навіщо їй було б мучитись, бігати по Києву, шукати магазинів, і врешті, нічого не купити, бо таку плівку, виявляється, дуже беруть багаті люди на басейни. Але вона взяла в магазині номер телефону, і вже тоді приїде, коли плівку озерну завезуть... Продавці обіцяли спеціально для неї відкласти метрів двадцять...
Оскільки я не належу до багатих із басейнами, і про плівку озерну вперше чула, то не могла позбавити себе цікавої інформації, а свою землячку-вінничанку – радості спілкування. Так я дізналася просту, як правда, житейську історію бізнесменки Ганни Яківни Кушнірової. Авжеж, її інакше й не називають тепер – лиш бізнесменка. І не тільки сусіди із вінницької околиці, а й великі пани і круті хлопці «з центру». Особливо останнім часом, коли пішла мода на басейни, нема такого тижня, особливо влітку, щоб до її воріт не підкотила іномарка. Товар із корінням виривають, готові заплатити великі гроші, бо кожному «срочно треба»: мовляв, уже гості дорогі та високі їдуть, а басейн не прикрашений!
Хіба думала Ганна Яківна, купуючи 10 років тому у сусіда, котрий повернувся з Німеччини, три кущики водяних лілій, що це стане її бізнесом? Тоді ще чоловік був живий, вона була молодша, час мала на квіти. Але скоро ліліям була не рада. Технологія вирощування цих заморських красунь складна і трудомістка. Спочатку їхні паростки з корінцями треба висаджувати у спеціальні горщечки, а потому прилаштовувати на дно глибоких корит, звідки квіти тягнуться стеблами до сонця чи електричної лампи в теплиці, викидаючи бруньки і пуп’янки. Словом, морока. Тож, коли помер чоловік-помічник, Ганна Яківна вирішила більш не займатися ліліями. Виловила повне відро і понесла на базар продавати, або даром віддати, якщо охочий знайдеться...
І треба ж було, щоб ринок у той час відвідав, певно, багатенький чоловік, який зацікавився її квітами. По нім було видно: знав, що й по чому у базарний день, але все-таки спитав Ганну Яківну: «Скільки?»
– Скільки дасте, – відповіла та, справді не відаючи ціни своїм красуням.
Тож коли крутий відстібнув їй триста гривень, здивовано вирячилась на нього і мовби застигла з німим запитанням. Те здивування багатій розцінив по-своєму, і мовчки відлічив ще двісті. Взявши гроші, жінка мовчки зібрала манатки і майже побігла з того базару не оглядаючись: боялася, що обдумається покупець, або ще й претензії матиме, що ціну таку заправила за якусь квітку, хай і заморську.
Покупець таки наздогнав Ганну Яківну, правда, не бити, а тільки спитати, де живе і чи можна до неї по лілії «дружбанів» своїх прислати.
Адресу вона сказала – іншого виходу не було, і... перестала спати ночами, чекаючи рекету. І рекет не забарився. Але не по гроші, а з діловими пропозиціями: Ганна Яківна буде розводити лілії, а він, багатій назвався Петром Олексійовичем, – «сплавляти» їх знайомим.
Оскільки Ганна Яківна сподівалася набагато гіршого, то дала згоду, але з умовою, що сама буде собі раду давати і попросила, щоб їй не заважали. Десь глибоко в душі жінка навіть була вдячна молодикові: очі їй відкрив на те, що можна мати гарний бізнес, а не сидіти як, вибачайте, собака на сіні, без жодної користі, марно час гаючи та над життям своїм удовиним ридаючи. Добре зваживши все та врахувавши, що обидва сини її жили далеко – в Росії і Казахстані, – і ризикувати їй було нічим, Ганна Яківна вирішила таки піти у великий бізнес.
Докладніше вивчивши з книжок секрети вирощування водяних лілій, викопала за допомоги сусідів два басейни, один на подвір’ї, другий – у теплиці, обтягнула їх озерною плівкою і встелила дно вазонами з тендітними кущиками. Скоро не могла намилуватися красою ніжно-рожевих, кремових, білих своїх красунь. Лілії цвіли-розквітали, а разом з ними і бізнес Ганни. Під ворота її потягнулися круті іномарки, господарі яких зізнавались, що з-поміж їхнього брата пішла нині мода облаштовувати у своїх маєтках басейни, аби там красувалися заморські красуні, тобто її лілії.
«Е-е, то ви тепер відома і грошовита», – підохочую жінку компліментом. На що Ганна Яківна зі святою провінційною простотою зітхає:
– Що мені ті гроші... Хіба дітям квитки оплатити – додому і, на жаль, назад – у Росію і Казахстан, звідти вони не хочуть повертатися, незважаючи на те, що в них мама, як ви кажете, бізнесменка. Та й навідуються раз у три роки. Не тішать мою старість самотню ті гроші... А це чогось останнім часом дуже шкода стало з ліліями розлучатися, як... ну... зовсім так, як з онуками, не встигнеш намилуватися, набутися, а вони вже їдуть... у чужі світи...
Обидві сумно зітхаємо. Мені пора виходити. Прощаюся. Ганна Яківна враз оживає, очі її загоряються азартним вогнем:
– Слухайте, чи не могли б ви мені каталог водяних рослин дістати? Я вам заплачу. Мій телефон...
Я спішно записую номер телефону, на той випадок, якщо каталог дістану, а може, дасть Бог, нарешті розбагатію на маєток у Кончі-Заспі, і до повного щастя мені бракуватиме тільки голубого, як сама мрія, басейну з рожево-кремовими заморськими ліліями.
А допоки це свято ще не настало для мене, можу дати телефон Ганни Яківни щасливішим.