У Греції є все. Крім України

Українців нині розкидало по світах. Переважно на заробітках. Тут – інша історія, набагато щасливіша. Однак...

Долю й конем не об’їдеш

Я не бачила її надцять років. Знала: Ірина в Греції. Вийшла там заміж, народила двох доньок. Син – від першого шлюбу – у Києві, й Ірина вкотре має навідатися до онука. Я з нетерпінням чекала на зустріч.

Красива жінка східного типу з недемонстративним почуттям власної гідності зустріла мене як давню знайому. Ми й справді давні знайомі. Навчалися на одному факультеті. За доброю грецькою кавою пролетів час.  Запам’яталося й прізвище Ірини – Багдасарова: батько – вірменин із Нагірного Карабаху, мама – українка, і те, що розмовляла лиш українською, чим не наслідувала більшості киян на факультеті. Помітна, вона швидко знайшла собі пару.

– Перший шлюб не був тривалим, та приніс мені щастя материнства: синові Володі 25, і  він має вже свого сина, – тішиться Ірина. – Належу до тих жінок, які раді, коли їх називають бабусею. Онук Назар – моє щастя.

Отож, тоді родинне життя не склалося. Та Ірина не з тих, хто сидить і плаче. Динамічна, з інтересом до життя, вона реалізувала його через вивчення  мов і спілкування. Може, спрацювали настанови бабусі, викладачки хімії та біології. Вона вважала, що інтелігентна людина обов’язково має знати  кілька мов. Ще під час навчання в  університеті Ірина опанувала болгарську мову, «добиралася» до сербської, паралельно вивчала французьку. Англійська – само собою. Була спроба вивчити новогрецьку.  Бо Греція притягувала її змалку.

– Коли я навчалася в 4 класі, мама купила «Одіссею» та «Іліаду» в перекладі українською з чудовими ілюстраціями. Ці книжки я просто зачитала. Романтичний образ Еллади я так «обжила», що олівцями-склографами понамальовувала Гомера й  Афродіту на склі книжкових поличок.

 Відомо: нічого випадкового немає. 1986 року Ірина як перекладачка перебувала з тургрупою в Москві. І в цьому мегаполісі разів п’ять за різних обставин – очі в очі – зустрічалася з одним чоловіком. Зрештою, познайомилися: він виявився греком, навчався  в аспірантурі.

– Я відчула: це  м о я людина, з якою одразу знаходжу спільну мову, людина, якій багато не треба пояснювати, бо – «на одній хвилі». Я щаслива, що цього відчуття ми не втратили й  досі. Нам приємно навіть помовчати разом.

На пору знайомства Ірина не була «бідною родичкою»: звикла заробляти на себе. Та й майбутній чоловік не був принцем, отож, розпочали спільне життя на рівних. Та нелегко було Ірині зважитися на цей крок: сама думка про одруження з іноземцем навіть у часи перебудови була «крамольною». Чотири роки зустрічалися, постійно спілкувалися телефоном. Прийняти остаточне рішення допомогло знайомство сина Ірини з  Ламбросом:

–  Він, дев’ятирічний тоді, сказав: «Мамо, цей іноземець дивиться на тебе такими очима, як ніхто раніше», – пригадує Ірина. – А Ламброс сказав: «Я намагатимуся зробити твоє життя щасливим, щоб ти ніколи не розчарувалася в моїй пропозиції. Але переїдемо жити до Греції».  Він дуже любить свою країну. І ніколи не дорікав мені, що часто їжджу в Україну. Бо знаю не один випадок, коли українки вийшли заміж у Грецію і їх не пускають на Батьківщину. Та я не можу без України. У мені й українська, і вірменська кров дуже сильні. Чоловік сказав, що саме від мене залежить, чи добре знатимуть наші діти гре-цьку. Мої доньки – Теодора (тобто Богом дарована) і Ольга добре знають і грецьку, й українську. І я щаслива: коли вони приїздять до Києва, спілкуються українською. А я, громадянка Українки, маю в Греції все, проте щодня згадую рідну землю...

Як же без сала?

Чоловік Ірини – бізнесмен, живуть у статку. І тому про манливу Грецію вона може сказати саме так:

– Не змішуватиму наші уявлення про Елладу, Грецію очима туриста, Грецію очима українського заробітчанина, і Грецію очима людини, яка живе там постійно. Найкраще – друге. Постійно я в Афінах із 1994-го. Так, Еллада на кожному кроці: Парфенон,  ворота Зевса... Досяжна і реальна античність: її можна  доторкнутися,  коли вдається опинитися там, де тиша і працює уява: мороз по шкірі від відчуття давнини. На мармурі ніби бачиш відбитки мільйонів ніг... Та є інша реальність: це сучасне місто, де в центрі бракує тротуарів, місто, що хаотично забудовувалося після  війни. Шалений ритм і напруження. Мармур почорнілий від смогу. Спершу вразило, що Афіни не такі, як на картинці. Саме там я особливо відчуваю власну і людську мізерність.

Запитую, як прийняли Ірину родичі чоловіка?

– Батьки Ламброса – люди, що заслуговують на повагу. Слов’янофіли, лівих переконань, були в національному русі опору під час війни. Батько – національний герой Греції. Моя свекруха – дуже мудра жінка. Я приїхала до Афін матір’ю  десятирічного сина, на руках – маленька Оля. Мати мого чоловіка, зустрічаючи нас, мовила до мого Володі: «Ольгу я ще встигну поцілувати, а ти – старший мій онук і тебе поцілую першим». Чого це варте для дитини, що чекає, як її приймуть? Не випадково мій син,  коли я телефоную з Афін, обов’язково запитує, як поживає бабуся Антігона.

А щодо інших у Греції... Для неродичів ми, українці, чужі. Це відчуваєш, коли  добре знаєш мову і можеш помітити тонкощі. Скажу так: українці – відкритіші, щиріші. Буває, мене запитують, чому такі гарні жінки українські? Я відповідаю: завдяки романтизмові народу українського:  одружувалися з кохання і народжувалися діти любові.

Щодо повсякденних реалій, почула я від Ірини таке. У гімназії доньку Олю  запитували, звідки мама. Вона сказала – українка, а батько грек. А однокласники простодушно: «У нас наймички українки!»  Оля – їм: «А в нас – гречанки!»

Сама Ірина щодо наших жінок, які працюють у Греції, каже так:

– Освічені гарні жінки з України вимушені працювати тут, і ніхто не може засуджувати їх. Переважно вони гідно поводяться. А які талановиті! Знаю француженок, німкень,  англійок, які 20 років живуть у Греції і не  вивчили мови. А наші через 4 місяці щебечуть грецькою. Наші жінки здатні полюбити чуже дитя як своє:  спостерігала на дитмайданчиках, де гуляла зі своїми дітьми. Коли ж якісь дівчата опинилися в клубах... то, хто їх засуджує, хай прикусить язика. Ніхто не знає, як сам вчинив би на їхньому місці. І хай би наші чоловіки не жінок на заробітки посилали, а самі працювали на місці албанців. Та краще заробляти на хліб насущний у рідній країні.

Ірина не афішує своєї доброчинної діяльності. Та не одна українка в Афінах залишилася  на цьому світі живою завдяки їй, знаю про це.  Піклується вона і про  маленьких грецьких сиріт. Вона віруюча людина. Цікаво: нині в Греції сильна уніатська громада, там гуртуються жінки не лише із Західної України, а й зі Слобожанщини чи Криму. У греко-католи-цьких храмах допомагають  із працевлаштуванням, живуть у громаді як сім’я. Є недільні школи. Деякі  українські жінки  привезли із собою дітей, вони ходять до грецьких шкіл і успішно навчаються. Ірина потверджує: тільки в Греції пересвідчилася остаточно, які талановиті й розумні українці.

Я усміхаюся, вона ж і далі не соромиться свого пафосу:

– Коли на зустрічі з однокурсниками мене запитали, яке найсильніше враження мала в Греції, відповіла: «Що я так сильно люблю Україну і Київ».
Саме тому нашим заробітчанкам каже: «Навчайте дітей, яких доглядаєте, української мови. Це буде перше покоління греків, відкритих до України, для них не порожнім звуком звучатиме слово Україна».

Ірина пишається, що своїх доньок доглядала сама, бо вважає: саме мати закладає  підвалини духовного світу дитини. Тому влітку обов’язково привозить доньок до Києва: аби наситилися духом української  землі. І вона щаслива, коли діти з гордістю кажуть, що їхня  мама українка.

Із почуттям гумору Ірина розповіла про себе як знамениту... салоїдку. Каже: страждає з того, що в Греції немає нашого унікального продукту. Якось у престижному районі Афін натрапила на італійську кав’ярню, де серед смаколиків побачила шматочок... сала, прикрашеного листям салату. Аби пересвідчитися, що не помилилася, запитала продавця. Той відповів, що це – лардо, делікатес, дуже дорогий, бо тварина спеціально відгодовується. А лардо найкраще зі шкуринкою, яка має бути підсмаленою тільки соломою. Ірина включилася в тільки їй відому гру:

–  І з чим те лардо їдять?

– Найкраще з чорним хлібом та часником, – повідомив продавець.

– Тоді зважте мені 500 грамів.

– Пані, чи ви не помилилися? – перепитав продавець. – Цей делікатес дуже дорогий.

– Так-так, я знаю, – потвердила Ірина.

І розповіла продавцеві, що вона з України, де  часто вживають такий делікатес.

Той усміхнувся і загорнув сало в  красивий папір, перев’язав стрічкою з бантиком. Ірина урочисто, ковтаючи слинку, повезла сало додому. А потім про це навіть вірш жартівливий написала.

Ми посміялася, попрощалися з Іриною: завтра вона мала вилітати до Афін. Я пригадала,  яким сумом і щастям водночас світилися її очі, коли вона розповідала:
– Одного пізнього вечора  побачила, як летіли у вирій журавлі. І пригадала ту пісню про них, що  співала бабуся. Вона все  робила співаючи.

Красива паралель напрошується сама: Ірина – як та журавка, що з теплого вирію прилітає на рідну землю.