Пес реагує на «Хвас!»
Доброзичливо, незлобливо, але ж посміялися ми якось із чоловіка, який запевняв, що його собака навчений так, що реагує лише на українські команди. Отак уже влаштовані ми, українці, що бачимо в цьому щось кумедне і курйозне. Чим ми в такому разі кращі за московського спортивного коментатора, котрий ще в кінці 80-х років минулого століття щиро обурювався «перейменуванням» київського баскетбольного клубу «Строитель» на «Будивельник»? «Кому-то же это понадобилось!» – пускаючи з очей блискавки, прорік він на весь всесоюзний телеефір. А відбулося навіть не перейменування, а просто приведення до норми, встановленої Законом про мови, зокрема статтею, яка вимагає українські власні назви подавати в іншомовних текстах у незмінному вигляді. На жаль, процес цей тоді не пішов. І маємо у Кіровограді на 15-му році незалежності футбольну команду, яка невідомо як називається: чи то «Зірка», чи то «Звєзда». Ці приклади можна множити. Я не впевнений, що доцільно дезорієнтувати українців паралельно вживаючи «вулиця Січневого повстання» і «улица Январского восстания» (Те, що її давно треба перейменувати на «Івана Мазепи», – питання інше). Або «Біла Церква» і «Белая Церковь», «Кривий Ріг» і «Кривой Рог»… Цікаво, що з якихось міркувань (мабуть, керуючись горезвісним «так исторически сложилось») при передачі українських географічних назв латиницею послуговуються російським варіантом: «Bjelaja Tserkoff» (замість природнього «Bila Tserqua»), «Krivoj Rog» (замість «Kryvyj Rih») тощо. Хвала Богові, згадувана команда-перевертень («Зірка» – «Звезда») вилетіла з вищої ліги і навіть теоретично не зможе репрезентувати Україну в Європі, а то як би ми пояснили це кричуще плебейство, це гідне іншого, кращого застосування затяте небажання відірватися від російського.
Але повернімося до песиків, які не розуміють, що значить «К ноге!», а виконують наказ «До ноги!» Що ж, потурбуємо прах ще одного нашого класика – Володимира Виниченка. Видатний майстер художнього слова чудово розумів, що мова має бути повнокровною, живою. Не слід її оберігати від запозичень і поповнень професіоналізмами, арготизмами тощо. Виниченкові приписують вислів, зміст якого зводиться до того, що Україна відбудеться тоді, коли остання повія, хапаючи вас за рукав, пропонуватиме свої послуги українською, коли грабіжник, наставляючи ножа до горла, гарчатиме гранично стислу фразу «Життя або гаманець!» – українською… Заради справедливості завважу, що нова генерація українських письменників це вже збагнула і… з’явилися на українському літературному видноколі оповідання, повісті і цілі романи, на відсотків 70 складені з матюків. «Літературна Україна» про це останнім часом багато пише, тож відішлю читача до неї. Зазначу тільки, що в цьому проявляється ще одна незбагненна українська риса – скрізь і в усьому, у будь-якій справі, у будь-якому починанні впадати у крайнощі, надмір. Ось, наприклад, з еротикою. У ті ж 80-ті роки попущено було в СРСР із цим ділом. В «Огоньку» та інших всесоюзних виданнях почали з’являтися «перші паростки» у вигляді фотографій у стилі ню. Обережно, дозовано, й натяку на порнуху не було. Тодішній журнал «Україна» невдовзі вирішив в еротиці відразу захопити лідерство і флагманство. Виходить число з кольоровою репродукцією – зовсім юне, судячи з усього, безневинне дівча стоїть у чому мама народила. Отак просто стоїть, не прикриваючись сором’язливо, ніби промовляє: ось я така, дивіться. Усе! Вбили обережного і цнотливого москаля еротикою наповал. Отак і з матюками в художній літературі. Російські письменники, може, їх уживають де-не-де при нагоді, а ми… Що не крок, то… Ушкварити, щоб аж зачухались, кляті. Знай наших! Що цікаво, матюки-то російські. Чув і таку сентенцію: лаюся по-російському, бо не хочу поганити свою рідну, співучу, солов’їну… Логіка – залізна!
І все ж, Виниченко мав рацію. Тему ганьбищ-кладовищ «Вечірка» вже порушувала. У науці, на виробництві, у спорті, торгівлі, не кажучи вже про культуру і освіту, українська мова має стати господаркою, а не попихачкою. Не слухайте демагогів, які кажуть, що команда «По порядку рассчитайсь!» не використовується на уроках фізкультури в українському варіанті, бо, мовляв, якось не так звучить. У таких випадках кажуть, що кожен сприймає дійсність у міру своєї розпущеності.
Страшенно дратують мене (та й, мабуть, не тільки мене) оці дурні балачки про те, чия мова стародавніша, краща, милозвучніша. Мені здається, цьому треба покласти край. Немає поганих мов. Є погані мовники. Погані перекладачі. Кривляться деякі дамочки з розряду російськомовних: «Как это Пушкина читать на украинском!» Мовляв, не доросла українська мова до Пушкіна, Лермонтова, Толстого… Гигикаючи, наводять приклади на кшталт Здохлика (Чахлика) Невмирущого (Кащей Бессмертный). З таким же успіхом ми могли б сказати і про вбогість російської мови, яка Шевченків «Садок вишневий коло хати…» споганила, як кажуть, конкретно. Це ж треба було заримувати «хату» і «проклятый», приліпивши цей епітет до соловейка. Та який же українець назве соловейка проклятим? Перекрутили не просто якийсь рядок вірша, метафору, а сам дух геніальної поезії Шевченка. Та при всьому при тому кажу і казатиму: російська мова чудова, багата, жива. І не винна вона, що й перекладачі (і їхні редактори) – живі люди і часом припускаються помилок, браку.
І нарешті, про фрівольно-жартівливий заголовок цього допису. Не знущання це з нашої мови. Якщо хочете, це запізніла полеміка з одним відомим в Україні журналістом, який пародіював колись мову Івана Степановича Плюща («мікрохвон» та ін.). Звукосполучення «хв» характерне для нашої розмовної мови, не треба занадто «усердствовать», з нього глузуючи. Питомий українець саме так і говорить, і ще питання, чи не треба з часом переглянути деякі правописні норми. Ну, а з песиком своїм ви спілкуватиметеся, звісно, не мовою високих штилів та академічних видань.