Морена
Чи не занадто багато збігів для маленького – в кілька соток – клаптика пущаводицького лісу напівдорозі між трамвайними зупинками «Каланча» і «Дитячий санаторій»? Це аж ніяк не густа, з відносно великими галявинами діброва, хоча є тут і осички, і берізки, і сосенки. Не треба бути дуже досвідченим грибником, аби безпомилково визначити: ось тут треба притишити кроки, зосередитись і розпочати поклони перед кожним кущиком чи молоденькою сосенкою. Грибне місце! І не якийсь один вид «рослинного м’яса» чекає на щасливця, якому грибної пори, вранці, першим вдасться потрапити до цієї діброви. Практично немає серед болетальних і пластинчатих грибів нашого лісу жодного, який би у різний час не ставав тут трофеєм.
Класичні білі гриби як ранні, так і осінні (з кінця травня до середини жовтня), сусідують під дубами з обома видами гіропорів – заячим грибом і синюком. Ближче до осик нерідко плодоносить перша хвиля красноголовців, а між рядами молодих сосенок, що примикають до діброви, – березовики і маслюки. Білі хрящі треба шукати просто на галявинках, приглядаючись до горбків серед торішнього прілого листя. Ми вже не кажемо про сироїжки всіх кольорів і відтінків, зонтики і порхавки, моховики і лисички, про мухомори і бліді поганки, а пізньої осені – опеньки, фіолетові рядовки…
Повірте грибникові з 45-річним стажем. Усі перелічені гриби у Пущі-Водиці можна знайти навіть зараз, попри те, що ліс уже далеко не той, що був у 60-ті роки минулого століття. Але й тоді, коли не відходячи далеко від тієї ж «Каланчі», можна було в серпні-вересні за годину-дві наповнити кошик духмяними білими грибами, навіть тоді не пригадую грибових місць, де б поєднувалося таке багатство і розмаїття видів.
Утім, гриби – ці істоти, яких деякі дослідники вважають чимось проміжним між флорою і фауною, – не єдине, що дивує в діброві. Наприклад, не знаю, де ще є така кількість звичайних – зелених і сірих – ящірок. Улітку, в сонячні дні ці швидкі плазуни буквально вискакують із-під ніг і цим трохи навіть заважають шукати гриби. А якось у жовтні, як кажуть, підняв я тут і чималого зайця. Наблизившись до сосенки, з-під якої вигнав вуханя, з подивом побачив заглибинку з добряче прим’ятою травою. Тобто заєць, схоже, примостився тут зимувати. А місце, треба сказати, далеко не відлюдне. Отже, звір настільки уподобав ящіркову діброву (так ми її згодом назвали), що навіть махнув лапкою (чи, може, вухом) на галасливі компанії, що, на жаль, дедалі частіше палять тут багаття, грають на гітарі, смажать шашлики…
Мабуть, незвичайність ящіркової діброви впала у вічі не тільки мені. Грибники – це само собою. Але можна побачити тут людей різного віку і статі, які просто стоять неподалік дубів або роблять нехитрі фізичні вправи.
Хотілося б уникнути модної нині термінології – аура, біополе, глибинні випромінювання благодатної енергії тощо. Оці люди, про яких щойно згадав, напевне, просто добре почуваються у гарному негустому листяному лісі, який у міру провіюється вітерцем, достатньо прогрівається сонечком. Почувають так само, як і зайчик, якого я мимоволі зігнав з його «гніздечка». Як ящірки, зрештою…
Але, але… Багато разів буваючи в цьому місці, я звернув увагу на те, що досить часто трапляються тут валуни – обкатані часом камені, шматки граніту, пегматиту, гнейсу, принесені сюди у прадавні часи льодовиком. Два знайдені мною пегматитові валуни завбільшки з невеликі дині, із вкрапленнями піриту поповнили навіть мою колекцію. Більше того, саме поблизу описуваних місць трапляються й палеонтологічні знахідки – скам’янілі ядра черепашок брахіапод, відтиски листя доісторичної папороті на сланці тощо. Поступово стало зрозуміло, що ящіркова діброва не що інше, як морена. Цей геологічний термін означає «відклад із глини, піску та відламків гірських порід (валунів, гравію), що утворюється внаслідок руху льодовиків». Видно, за незапам’ятних часів льодовик «зрізав» місцеві пагорби, оголивши відклади значно давніших геологічних епох. Адже брахіаподи – типові мешканці морів палеозою, їхній вік більш ніж солідний – близько 400 мільйонів років до Р.Х. Те саме можна сказати і про папороть, хоча я порівнював знайдені відтиски її листя кам’яновугільного періоду із листям сучасної папороті й різниці майже не побачив.
Що ж, підіб’ємо підсумки. Важко відмахнутись від факту, що морена, розташована за десять хвилин їзди від площі Шевченка, являє собою не зовсім звичайне і, як є підстави вважати, біологічно активне місце. Може, оголені карбонні відклади впливають і на сучасні організми – від ящірок і до зайців, людей. Але доводиться закінчувати цей допис на сумній ноті. Останні роки змінили морену, гідну бути принаймні заказником, невпізнано. Замість галявинок, укритих травицею, де тільки й дививсь, аби не наступити на ящірку, чорніють залишки багать, то тут, то там валяються колоди і гілляки, пластикові пляшки, розбите скло… Гриби? Цього року знайшов був білого хряща – радів, наче на скарб Полуботка натрапив. І ще більше здивувався, коли почув знайомий шерхіт і побачив сіру ящірку: «Ви ще тут є?!» – кинув їй у слід. Гірко насамперед від безсилля. Ну, що, виготовити із чогось міцного табличку і написати на ній: «Шановні земляки-кияни! Це місце – морена – якщо не унікальне, то в усякому разі вельми цікаве, незвичайне. Не паліть тут, у самому серці грибниць і ящіркових галявинок, багать, не ламайте дубів і осичок, не смітіть!» Може, хто прислухається та не пошле подалі?