Зі своїм горем на тій самій дорозі…
Інформація про дорожньо-транспортну пригоду, яка сталася 25 вересня цього року на 48 км автотраси Чернігів – Мена – Сосниця і в результаті якої загинула 26-річна Марина Тюп, з’явилася на офіційному сайті МВС вже наступного дня. І того ж дня безслідно щезла. Повідомлення про трагедію поновилося через чотири доби з доповненням про порушення кримінальної справи не проти певної особи, а за фактом смерті. Справу передано до Генпрокуратури у зв’язку з тим, що її фігуранти – співробітники міліції, які начебто на автомобілі спецпідрозділу «Кобра» 25 вересня супроводжували кортеж екс-секретаря РНБО Петра Порошенка.
...Цими днями рідні та близькі поминали Марину. На її могилі багато живих квітів, вінків, а в узголів’ї, як годиться, – чарка з горілкою, прикрита хлібом. Дбайливо зібраний невеличкий вузлик з печивом та дешевенькими цукерками приніс сюди п’ятирічний син Юрко. Він ще не вповні усвідомлює всього, що сталося і… щиро дивується: бабуся з тіткою обіцяли, що вони йдуть провідати його маму, але та їх чомусь не зустрічає.
– Дуже побивався Юрасик, коли виносили з хати домовину, – каже сестра загиблої, Світлана. – Ледь заспокоїли. Тільки все одно кожен день питає про матір, виглядає… Нині він у батька, який забрав хлопчика одразу ж після похорону. А там – інша сім’я, тож Юрко цікавиться: чому в нього була мама Марина, а тепер – Наталя? Що можна на це сказати? – запитує Світлана і плаче. – У першу ніч після похорону почав кричати, кликати Марину, а тоді каже, що тільки-но бачив її, була поруч, кликала з собою… Може, це душа її тривожиться, тому й приходила до сина. Може, наснилася мати йому, тільки не заснув до ранку. А сьогодні, коли сказала, що підемо в гості до мами, зрадів, сам зібрав вузлика. А на кладовищі дуже образився, що ми його обманули. А ось це, – хитає головою в бік горбика поряд із могилою Марини, – наша мати для себе місце приготувала. Каже, що скоро піде за донькою, адже Маринка з нею жила від самісінького дитинства, улюбленицею була. Мати на могилу тепер кожного дня приходить, за ці кілька днів постаріла років на двадцять. Тяжко нам усім – тільки ж бо життя розпочалося, і така дика загибель…
І Світлана починає розповідати все, як було:
– Того дня, в неділю, сестра зі своїм новим чоловіком Дмитром приїхали у Городище до нас допомогти викопати картоплю. Коли почало смеркатися, ми повечеряли й Валерій, – це мій чоловік, – пішов їх проводжати до автотраси, звідки вони мали їхати додому до Мени. Збиралися швиденько, бо запізнювалися на маршрутку. Я сестру не встигла навіть поцілувати на прощання, – не стримує себе і плаче Світлана. – Вийшли з двору, а в мене серце прихопило, нічим дихати: дай, думаю, перепочину, доки Валерій прийде. Чекаю годину, чекаю другу – нема чоловіка. Прийшов близько другої ночі, присів поруч і каже, що Марини, моєї сестрички, більше немає. Я спочатку і не добрала, про що це він, штовхнула Валеру, аби сказав, що сталося, – Світлана замовкає.
Продовжує її розповідь Валерій, який все бачив на власні очі:
– Ми з малим, себто Юрком, йшли позаду Марини з Дмитром. Точно пам’ятаю, було це о пів на десяту вечора. Хлопчик мене розважав своїми розмовами і раптом чую голос Дмитра: «Обережно, машина!» і тієї ж миті – удар! Марина полетіла вперед метрів на тридцять попереду машини. Юрко закричав, дико закричав. Я затулив його собою, почав заспокоювати, а коли повернувся й підійшов ближче, все зрозумів. Авто зупинилося, вийшов водій, почав комусь телефонувати, а я йому кажу, що треба викликати швидку та міліцію. Він відповів, що зараз приїдуть і ті, й ті. Позаду була ще одна машина, я зрозумів, що вона їхала слідом. Але Юрко, побачивши нерухому матір, знов почав кричати, я його – заспокоювати. Обертаюся, а іншої машини вже немає.
– Нині чую, – продовжує Валерій, – з телеекранів, що автомобіль, який збив Марину, був з міліцейськими номерами. Брехня це – я добре розгледів, що номери на обох авто були приватні, зупинилися вони водночас. А коли з’явилася швидка й міліція, від іншої машини вже й сліду не залишилося. Дехто каже про те, що на цій дільниці дороги немає пішохідного переходу. Ви подивіться й переконайтеся самі – і пішохідний перехід, і дорожні знаки, які попереджають про перехід. Все на своїх місцях. Марина встигла зробити лише кілька кроків по переходу, але з такою швидкістю, з якою рухалися її вбивці, навряд чи можна зупинитися вчасно. Вибачте за подробиці, але коли я почав трохи приходити до тями і озирнувся, то побачив, що мізки розлетілися на кільканадцять метрів від того місця, де була Марина. Чув недавно по телевізору виступ пана Луценка, який з упевненістю говорив про те, що в цьому місці немає пішохідного переходу, казав, що майор міліції, який був за кермом, за все відповідатиме. Тільки я не вірю міністрові. Якщо він перед багатомільйонною аудиторією заперечує речі очевидні, то як же нам, рідним, сподіватися на обіцяне ним покарання? Порошенко також запевняє, що допоміг із похованням, гроші якісь комусь передавав. Справа не в грошах, ми позичили й сусіди та знайомі допомогли, але ж навіщо брехати? Стверджує вельмишановний пан і те, що звістку про ДТП отримав, коли перебував вже далеко від місця події, а потім повернувся, забрав охорону… Багато чого каже, – зітхає важко Валерій. – Тільки я не можу уявити, що йому усе стало відомо ледь не в останню чергу. І чому ніхто не пояснить: куди подівся автомобіль, який їхав слідом?
– Я не певна, – підтримує чоловіка Світлана, – що взагалі хтось відповідатиме за смерть сестри. Ми – маленькі люди, а Порошенко багатий, на виду, до того ж кум президента. Сусіди і знайомі допомогли хто чим міг, адже в нашому селі, де більшість людей безробітних, кожну копійку рахуємо. Та ви приїдьте, подивіться, як ми живемо й на місці трагедії побувайте, там, де Марина хотіла перейти дорогу…
Ми погодилися під’їхати до Городища, але перед цим вирішили поспілкуватися з тими, хто перший прибув на місце трагедії. Фельдшер швидкої допомоги Валентина Миколаївна своє прізвище уточнювати не захотіла, але розповісти погодилася:
– Працівники швидкої допомоги на місці аварії опинилися за лічені хвилини. Картина, яку довелося побачити, була жахливою. Повсюди кров, розтрощений на шматочки череп – не залишалося жодного шансу на спасіння жінки. Стало зрозуміло, що допомога лікарів їй не потрібна, тож викликали машину для перевезення трупів… Я чимало бачила смертей на своєму віку, однак такого страхіття – ніколи. Швидка невдовзі від’їхала, міліція залишилася працювати на місці.
Потім ми поїхали до районного управління внутрішніх справ, а коли відрекомендувалися черговому, він сказав, аби почекали на начальника, який вийде до нас. Головний міліціонер Мени одразу ж виголосив: «Якщо ви до мене у справі ДТП на 48-му кілометрі, то нічого не казатиму. Вся інформація в обласному пресцентрі». Коротко. Чітко. По-міліцейськи, мабуть, зрозуміло. Ось тільки терпіння вислухати хоча б причину нашої появи у підпорядкованому йому закладі пану Утишеву… забракло. Але ж професіонал, фахівець, упевнена, навіть курсант школи міліції знає про існування таких елементарних речей, як Закон про пресу, де чітко обумовлено права журналіста на отримання будь-якої інформації, якщо вона не є державною таємницею.
Не почувши офіційних роз’яснень, ми вирушили до Городища, а за півгодини вже були на тому місці, де загинула Марина Тюп. Здалеку видно пішохідний перехід, за ним – зупинка, до якої молода жінка так і не дійшла, квіти на місці трагедії.
– Саме тут, – похмуро уточнює Валерій. – Скажіть, чи можна було не побачити людину?
Ми погодилися, що не можна. Все, як на долоні. Якщо, звичайно, немає проблем із зором.
– Тепер вигадують різні нісенітниці, – каже Валерій. – Мовляв, і напідпитку вона була, не втримала рівноваги, обливають брудом усю сім’ю. Але скажіть ви мені: якщо йшла б людина й не зовсім твереза, то це хіба позбавляє її прав громадянина України? Правильно говорить моя дружина: ми – маленькі люди, нікому не потрібні. Скажу вам відверто: в Генпрокуратурі, куди нас із Дмитром запросили дати свідчення, слідчий нас здивував. Звертався виключно на «ви», пригостив кавою. У мене від такого поводження перехопило дух. У нас про таке навіть уяви не мають, для місцевої міліції ми – бидло, нікчемні люди. І певен, що ніхто на наш бік не стане, переважать, як завжди гроші, справу спустять на гальмах.
…Від’їжджали ми ввечері, Світлана з Валерієм та дітьми нас проводжали. Розповідали, що не завжди жили у такій скруті, як нині. Городище було квітучим селом, тут діяло міцне господарство, мали люди хліб і до хліба. Єдине, з чого годуються нині, це город, птиця та кабанчик, що підростає.
– Якби батько відмовився від Юрасика, ми забрали б його до себе, – каже Світлана. – Ви не ображайтеся, що ми не привели його, не треба зайвий раз хвилювати дитину. Час мине, залікує рани. Ще раз вибачте, якщо щось не так, – повторює на прощання жінка.
Маршрутне таксі вже вирушило з місця, а вони, ці маленькі українці, залишалися стояти зі своїм величезним горем на тій самій дорозі, яка за одну мить і назавжди змінила все їхнє життя…
А запитання – хто керував авто в той трагічний для Марини Тюп вечір, хто перебував поруч із водієм, врешті-решт, на якій підставі пану Порошенку надали державну охорону, якщо він вже не був ні посадовою особою, ні народним депутатом ВР, залишаються без відповіді. Стає очевидним і те, що винуватці смерті молодої жінки заслужене покарання навряд чи понесуть.