Амазонки в українських степах
Безвесельне судно чотири дні безнадійно боролося зі стихією. Тріснута щогла стогнала, обривки снастей вітер розвівав, як пасма відьми. Екіпаж, точніше пасажири галери, просили у царя морів припинити свої жорстокі забави: якщо він не хоче їх відпустити, – то краще хай одразу забере до себе в безодню... Посейдон послухався. Важка солона хвиля підхопила вітрильник і витрусила бідолах на пустельний берег Меотиди. На ранок буря стихла. І зо два десятки молодих дівчат, усі, хто вижив, зібрались на раду. Запитали у своєї старшої подруги: «Що нам робити?» Іполита замислилася. Їй, доньці царя, викраденій піратами і проданій в рабство, ця місцевість була незнайомою. Хто тут проживає і яка небезпека таїться в степу, вона не знала. Але вміла розкладати багаття, стріляти з лука і ненавидіти чоловіків: «За те, що вони заманили її на торгове судно, викрали і продали на ринку, як худобу. За те, що не змогли організувати погоню і відбити. За те, що злякалися бурі і кинули галеру напризволяще. За все, все, все!» І тоді Іполита закликала своїх супутниць нікуди з цих місць не йти і закласти тут місто жінок: «Жити будемо без чоловіків. А якщо підкнуться, то візьмемо їх на мечі!»
Так, якщо вірити Геродоту, в українських степах з’явилися безстрашні войовниці-амазонки. Кочували вони у верхів’ях рік Сіверського Дінця і Дону (нинішні Луганська, Донецька і Харківська області). Не пряли, не орали, не сіяли, а жили полюванням і війнами з тими, хто зазіхав на їхню волю. Батько історії присвятив амазонкам кілька розділів своєї книги: «Багато з того, що про них розповідають, – вигадки. Нерозсудливою жорстокістю амазонки не вирізняються і особливої ненависті до чоловіків не мають. Коли скіфи зустрілися з войовницями, то здивувались їхній хоробрості і запропонували поріднитися. Але амазонки не знали скіфської мови і не дозволяли незнайомцям наближатись до свого табору. Тоді скіфські юнаки оселилися поруч із ними і стали поводитися так само, як і вони. Згодом молоді люди порозумілися, і від цього союзу в Скіфії з’явилося нове могутнє плем’я сарматів. Їхні мечі не знали втоми, жінок вони поважали. Під час воєн жінки створювали окремі загони і билися верхи не гірше за чоловіків... Амазонками їх назвали греки за те, що вони не переймалися домашнім затишком, виховання синів доручали лише чоловікам, а дівчаток самі виховували. І за те, що позбавлялися правої груді, аби не заважала стріляти з лука...»
Карі очі, чорні брови
Прадавні греки придумали багато легенд. Однак Геродоту можна довіряти. Численні археологічні знахідки підтверджують: амазонки були. На Північному Кавказі, у Поволжі, у степах Приазов’я і Північного Причорномор’я збереглося чимало курганів, у яких упокоїлися безстрашні наїзниці – сучасниці Савмака і Александра Македон-ського. Разом із браслетами, намистом і гривнами в їхніх могилах знаходять останки коней і зброю. Усе, що служило амазонкам за життя. Антропологічні дослідження підтверджують: амазонки були, як дві краплі води, схожі на... сучасних українок.
Не дивуйтеся, амазонки не зникли. Наші предки-слов’яни називали їх поляницями, тобто тими, хто живе і воює в полі, в степу. У давньоруських билинах зберігся образ жінок-богатирів. Не всі вони були плечисті й кремезні, але завжди виокремлювалися прямолінійністю й умінням постояти за себе. У ті далекі роки на Русі був жорстокий звичай посвяти в богатирі. Називався він «полякуванням». Воїн (або войовниця) виїжджав без товаришів у степ і шукав для себе супротивника. Бились витязі на смерть і полонених не брали. Привозили трофейну зброю і голови ворогів. Такий само звичай, за словами Геродота, був і в амазонок-сарматок. Вони дотримувалися стародавнього звичаю – якщо дівчина поверталася з війни і не привозила із собою голову супротивника, її висміювали і не дозволяли виходити заміж...
Від них, амазонок-поляниць, в українок «карі очі й чорні брови», а також меткий та незалежний характер. До речі, звали давньоруських амазонок так само, як і наших сучасних дівчат: Анастасія, Василина, Златогорка, Дуная, Варвара, Марфа... Нікому вони не підкорялися. Навіть великому київському князю Володимирові Красне Сонечко. І з богатирями: Іллею Муромцем, Добринею Микитовичем та Альошею Поповичем не завжди мирилися. Але за будь-яких обставин дотримувалися клятви-обіцянки, уміли визнавати неправоту й особливо цінували любов і дружбу. Про кожну з них розказано чимало. За часів Київської Русі в богатирі приймали не кожну. Тільки ту, хто складе всі іспити. А їх було сила-силенна. Для прикладу, дружина шляхетного чернігівського гостя Ставра Годиновича Василиса Микулівна вміла не лише кулаками махати. І на коні скакала, і з лука стріляла, і борців десятками валила, розумілась на письмі і на читанні, могла вести філософські диспути, грати на гуслях, пісні співати, у шашки-шахи грати і не програвати. І це далеко не повний список того, що вміла поляниця.
Найголовніше те, що вони не забували залишатися жінками. У їхніх похідних сумках завжди були дзеркало, гребінець і рукоділля. На відміну від «голівудських» амазонок, Насті, Марфи і Олени не були нечепурами. І готувати вміли. І від віника не відмахувалися. За одним із переказів, поляниця Варвара підібрала свої коси під шишак і вдяглася в чоловічі шати. Її супутник і майбутній наречений засумнівався: «Хто з ним дружбу водить: парубок чи дівчина?» Став він перевіряти Варвару. На коні вона трималася добре і шаблею рубала хвацько. А безладдя в теремі не винесла...
Улітку 971-го великий київський князь Святослав Ігорович повстав проти Візантії. Зібрав свої дружини і повів їх на Дунай. Однак і імператор греків Іоанн Цимісхій не сидів, склавши руки. Зібрав ще більше військо і привів його під стіни Доростолу. Після жорстокої січі настало перемир’я. Санітари-візантійці під-бирали своїх поранених і натрапляли на руських воїнів-жінок. Про побачене донесли імператору і він розсудив: «Якщо амазонки воюють за Святослава, то треба помиритись, інакше лиха не оберешся». А через якихось півтисячі літ, 1647 року французький інженер Гільом Боплан, відвідавши Україну, написав у своєму щоденнику: українські жінки – справжні амазонки. Життєрадісні і балакучі, вони можуть постояти за себе. Хлопців-наречених не соромляться і самі сватаються до них. І в домі своєму верховодять. Не дивно, що в таких матерів народилися славні воїни козаки!
Сплять кургани темні
Улітку я навідався на свою малу батьківщину і дізнався про дивну знахідку жителя Дзержин-ська Донецької області Віктора Штеця. Прийшов він до сусіда за щебенем і знайшов у купі скіфську кам’яну бабу. Лежала вона непримітно і ніби мстилася хазяїну двору за неповагу до своєї персони. «Мій сусіда, – розповідає Віктор Іванович, – великий скептик і всі свої біди-негаразди сприймав як належне. А їх у нього вистачало: сад не родив, кум спився і потрапив під електричку, на дружину напали хулігани і вона померла від побоїв... І все це відтоді, як знайшов він у степу і притягнув до себе на обійстя статую амазонки. Валялася вона за сараєм як звичайний камінь і, напевно, «злилася» на господаря». Коли Віктор Штець попросив віддати йому 300-кілограмову античну красуню, кум не відмовив. Навіть зітхнув із полегшенням: «Забирай, менше буде непотребу на обійсті».
Як ви вже здогадалися, смуга невдач у сусіда закінчилася. А у Віктора Івановича? Умилостивив він «даму» тим, що зробив для неї невеликий п’єдестал і встановив біля квітника. Щоранку кладе їй на постамент айстру або ромашку, а вона йому допомагає: дружина подобріла і перестала сварити за те, що захоплюється історією; сад порадував відмінним урожаєм; племінниця вдало вийшла заміж... Приліг якось Віктор Іванович подрімати біля статуї і наснилося йому: йде він Залізною балкою і бачить, як зі струмка на нього хтось дивиться. Наступного дня не полінувався – пішов на те місце і знайшов ще одну кам’яну бабу – половецьку. Він її ще має витягти з води і поставити поруч із першою.
Де раніше стояла перша амазонка, можна лише здогадуватись. В околицях Дзержинська курганів безліч. Для зимовищ і випасу худоби місце тут було вдале: низький степ, річка, озера, лісок. За часів Геродота ця земля належала одному з заможних скіфів. І кам’яну бабу з осиною талією і туго сплетеними косами він поставив на честь невідомої прекрасної войовниці, яка жила в донецькому степу понад дві тисячі років тому і боронила свою землю і свободу.
Усе це – не казки!
Коли Гомер складав поему про Троянську війну, він не міг не написати про те, як бог війни Арей привів із собою амазонок. За мужність, виявлену в боях із ахейцями, син Зевса нагородив Іполиту дивним поясом. Був він витканий із заліза і золота, охороняв войовницю від поранень, сприяв зміцненню сили духу. Дев’ятим подвигом Геракла був похід за цим поясом до міста амазонок Феміскири. На вимоги героя жінки відповіли шаленим опором. І тільки після полону подруги Іполити – Меланіпи, – цариця амазонок запропонувала супротивникам припинити взаємне винищування і викупила дівчину, заплативши за її свободу своїм незвичайним поясом. Наступного дня, коли амазонки довідались про те, що афінський цар Тесей взяв у полон іншу їхню царицю – Антіопу, пішли в похід і помстились ворогам за її безчестя. Потім вони поховали свою бойову подругу і повернулись до Причорномор’я – у свої рідні степи...