Зашморг на шиї
Квартирант Поліщуків – 26-річний Василь О. – оселився в них минулої осені, коли приїхав із Закарпаття до Білої Церкви в пошуках кращої долі. Місцеві приватні підприємці, які займалися будівництвом, Василя запримітили. Він був непоганим теслею, розумівся і на будівництві. Тому куточок у будинку багатодітної сім’ї майже на околиці міста Василю знайшли одразу. Сподобався він і господарям, яким наймач сплатив наперед за три місяці. Того ж вечора запросили квартиранта до столу відсвяткувати знайомство.
– Він нам сподобався, – каже господарка квартири Оксана не зовсім тверезим голосом. – Спочатку все мовчав і тільки спостерігав за нами. Чемно вибачився, коли мій чоловік Олексій запропонував випити ще одну пляшку, і пішов до себе, – співрозмовниця, на вигляд якій чи то тридцять, чи то п’ятдесят, ненадовго замислюється й продовжує далі. – Він ніколи без діла зайвого слова не сказав. Працював із ранку до ночі, а напередодні свого від’їзду посварилися з Олексієм.., – і вже невдоволено додає, – дідько їх знає за що. Гадаю, за Мар’янку. Це донька наша старша. Здається, Василь до неї небайдужим був. Та і вона… Замість того, аби добре навчатися, все загравала з ним. Батько в нас суворий, – з повагою говорить Оксана про чоловіка. – Двічі не попереджає. Сказав якось Василеві, аби він у бік Мар’яни і дивитися не смів, а той лише відмахнувся. Тому, може, й дав волю рукам. На те ж він і батько своїх дітей. Я у виховання не втручаюся, в мене своїх справ досить, адже дітей у нас четверо – усіх нагодуй, за всіма прибери, проведи-зустрінь зі школи. Чула, посперечалися вони за чаркою, а наступного дня Василь і поїхав від нас. Тепер ось нісенітниці про Олексія якісь вигадують, арештували ні за що. Та хіба ж він Василеві поводир, аби знати, де він і що з ним? Нічого, – заспокоює себе чи нас багатодітна мати. – Там, де треба, розберуться, відпустять. Я ж Олексія знаю, як облупленого, мухи не образить. Буває, звичайно, розсердиться, накричить чи штовхне, але коли тверезий – тихіше води. Мені дівчата, коли йшла за нього заміж, заздрили, – усміхається Оксана. – А що? Не вірите? Він же першим парубком на нашому кутку був. Завжди ввічливий, привітний, а дівчат соромився аж червонів, як якась його жартома зачепить. Коли ж мене зустрів, закохався з першого погляду, а я спочатку вдавала, що байдужий він мені, – сміється співрозмовниця. – А одного разу на вулиці підстеріг і сказав, що життя без мене не мислить. Та ви зачекайте, альбом знайду, покажу наші весільні фото, – вона хутенько зводиться, беручи до рук засиджений мухами сімейний альбом.
Справді, колись, років сімнадцять тому вони були симпатичною парою. Кілька весільних фотографій, на інших – вони вже утрьох, з Мар’яною на руках. Знімків інших дітлахів небагато. Оксана каже, що змінилися часи і грошей ледь вистачало на найнеобхідніше.
– Всі біди у нашій сім’ї розпочалися після смерті матері. Якось одразу Олексій втратив роботу, а тут діти… одне за одним. Сподівалася, що життя налагодиться, отже й народжувала. Та і чоловік ніколи б не дозволив аборту зробити. Він у мене – з багатодітної родини, втішав завжди, ми ж бо виросли й дітей виростимо. Ой, ви ж за Василя хотіли дізнатися, – пригадує Оксана. – Хоча нібито усе про нього й сказала. Знала я небагато. Він десь із Закарпатської області, казав, що виховувала тітка, батьки рано померли. Не одружений. Це, мабуть, і все. А приїхав у Білу Церкву, бо товариш його тут живе, який і влаштував на роботу. Василь про заробітки не говорив, тільки ми з Олексієм здогадувалися, що непогані гроші він отримував. Одягався не гірше за інших, Мар’яні якісь подарунки купував. Може, його й втопили за гроші, а на Олексія все списали. Чесно кажучи, того вечора, 14 вересня, не вечеряла з ними, діти рано полягали. Щоправда, близько другої ночі прокинулася, сварилися вони. А тоді все стихло на ранок, Олексій каже, що Василь поїхав до себе додому й мені наказав говорити те саме, якщо хтось поцікавиться. Хоча я й не була з ними, але чоловікові своєму довіряю. Він мені жодного разу в житті не збрехав. І якщо сказав, що Василь поїхав, так і є. У те, що базікають про Олексія, ви не вірте. Не убивця він. А якщо й штовхнув, кажуть, якісь синці на тілі квартиранта знайшли, то – за діло. Знову, видно, до Мар’яни залицявся. А їй же ледь 15 виповнилося, який же батько стерпів би таке?
Несподіваним від’їздом квартиранта Поліщуків не поцікавився ніхто. Хіба що бригадир буді-вельної бригади, в якій той працював, здивувався, а тоді вилаявся – шкода було гарного працівника. Олексій також розводив руками, висловлював надію, що Василь повернеться й на підтвердження слів показував особисті речі квартиранта, які той не взяв із собою.
…Його знайшли у неглибокій річці через чотири дні хлопчаки-рибалки. І вже незабаром на тому місці працювала слідчо-оперативна група, яка й з’ясувала, що у «від’їзді» Василя брав безпосередню участь господар квартири, де мешкав 26-річний хлопець із Закарпаття.
– Посварилися ми, – каже похмуро слідчому Олексій. – Він почав мені дорікати за Мар’яну: мовляв, така дівка і в таких нелюдських умовах живе. Просив, аби я дозволив зустрічатися, він би за нею доглядав, одягав би, вивчив. Терпіти такі образи у власному домі не міг, наказав, аби Василь забирався геть, почав виштовхувати. Тільки він ніби здурів. Погрожував кудись піти, розповісти, як ми живемо й не дбаємо про дітей… Я підійшов ззаду і зашморгнув на його шиї ремінь… Вранці возом відтягнув до річки і позбувся тіла. Дружині та дітям сказав, що ми посварилися і він поїхав вночі. Про убивство шкодую, треба було його таки вигнати... Тільки ніколи не можу стримати себе, коли мене принижують, насміхаються.
Василя ховала тітка, в якої він був єдиною рідною людиною. Кажуть, після похорону літня жінка зовсім осліпла і могилу племінника без сторонньої допомоги відвідати не може. Побивається за хлопцем і школярка Мар’яна, каже, якщо назбирає грошей на дорогу, обов’язково побуває на могилі Василя. Він їй подобався. Хотів для неї кращого життя, свята, мріяв, аби вона була щасливою з ним. Ну, а поки в її житті все, як завжди, – напівп’яна мати, голодна малеча, докори за арешт батька…