Хранителі й оборонці

У всі часи, відтоді як Шевченко спочив на Чернечій, були спроби зазіхань на це святе місце, на довкілля, аби заступити йому «лани широкополі і Дніпро, і кручі». Та сила й правда хранителів Кобзарського спокою, охоронців і доглядачів дорогого канівського меморіалу завше брали гору над манкуртівською зухвалістю.

Безцінні чотири десятини

Мабуть, першим оборонцем Тарасової могили можна вважати його троюрідного брата Варфоломія. Аби перешкодити міським властям влаштувати на Чернечій кладовище, він викупив тут чотири десятини землі з місцем братового поховання. Але міські правителі не вгомонилися, канівська дума виношувала ще й проект розкопування Чернечої гори і спорудження тут цегельні. Не вдалися підступні наміри.

Після революції зачинателем історико-охоронної справи в Україні був Симон Петлюра. В умовах жорстокого зовнішнього пресингу, внутрішньої нестабільності, державної фінансової скрути він знаходить час, аби розробити програму збереження історичних пам’яток, на першому місці серед яких Шевченкова могила в Каневі. Навесні 1918 року він двічі приїздить до Канева, аби організувати державну опіку над похованням Кобзаря. А от уже конкретно штатним опікувачем Чернечої було призначено Василя Короліва-Старого – громадського діяча, книговидавця, журналіста. Із комісарськими, як у ті роки було узвичаєно, повноваженнями. Ця постать унікальна в історії української культури хоча б тим, що зі своєї дружини – напівіспанки, напівпольки – зробив українську письменницю, відому як Наталена Королева. Ця жінка фантастичної долі, котра заслуговує окремої захоплюючої розповіді.

А як не згадати сторожа Івана Дворського, який без року півстоліття охороняв Чернечу. Це в його хаті було влаштовано перший – народний – музей поета. За таку відданість пам’яті Тараса, й поховали тут-таки, на горі – аби й дух його не полишав почесної варти.

До когорти хранителів канівської святині, котрі прагнули її звіковічнення, я б зарахував і архітектора В.Кричевського, за кресленнями якого споруджувався тутешній музей до 125-річчя з дня народження поета. Просто дивуєшся, як він відважився в кінці 30-х років в умовах тотальних репресій запропонувати споруду, котра, якщо подивитися на неї з висоти, розмістилася на Чернечій у формі хреста. І не за ті «витівки» можна було загриміти в беріївські каземати. Доля дивом вберегла сміливця.

А коли до Канева підступала війна, Шевченківська святиня вкотре опинилася під загрозою… бути знищеною своїми. Під гаслом «Нічого не залишити ворогу!» висаджували в повітря Хрещатик, нищили Лавру, вирізали худобу, спалювали врожай. Таку ж долю готували, мабуть, і меморіалу на Чернечій, бо влада й не думала рятувати музейні цінності евакуацією. Директор музею до останнього чекав такої милості від радянської влади, та, не дочекавшись, спалив документи і в останній момент переправився човном на лівий берег.

Музей почали розтягувати, і тоді нагодилися три хлопці-оунівці із західної, котрі таки налагодили роботу музею в умовах окупації. Директорствувати зголосився тутешній вчитель Дмитро Лебедько. Але ненадовго. Поки була військова адміністрація, вона до цього ставилася лояльно, а коли підтягнулося гестапо, то бандерівські ентузіасти зникли, рятуючись. А директору, який встиг частину картин замурувати в стіну, пригрозили, забравши його сина в концтабір.Окупанти влаштували на Чернечій концтабір, де мордували місцеве населення. Жахливість проявилася і в тому, що в’язні, котрі вижили, все життя опісля обминали Тарасову гору, бо святе для українців місце фашисти перетворили для них на пекло.

Трагічно обірвалося життя добродія Лебедька. Врятувався від німців, то угробили свої. Коли повернулися «совіти», пришили йому статтю «буржуазний націоналізм» – за те, що опікувався Шевченковим музеєм – і на 15 років до ГУЛАГу. Видюжив він лише два і помер.

…Бо Горбачова була українкою

Коли писався цей матеріал, Президент України призначив директора Національного Шевченківського заповідника Ігоря Ліхового, який був нашим гідом під час серпневої поїздки до Канева, новим міністром культури. Чернеча відпустила в коридори влади одного з найревніших хранителів й оборонців національної святині. Хто хоч трохи знає цього чоловіка, той, очевидно, переконався, що він – Шевченків апостол найперше за покликанням, за духом, а вже тоді – за посадою. Впевнений, в у міністерському кріслі залишиться таким же, а може, й дієвішим в силу кращих можливостей, які йому дає урядова посада.
Пан Ігор при нагоді з гордістю наголошує, що був першим директором канівського заповідника, котрого призначили не з київських кабінетів, а обрав колектив. Він же й захищав свого обранця, коли кучмівська влада намагалася стурнути його з Чернечої.

– Пригадую, здається, торішній телерепортаж про відвідини екс-президентом заповідника і його запевнення, що держава зробить усе, аби сюди не заростала народна стежка. І що ж, ви відчули дієву турботу після цього? – цікавлюся у пана Ігоря.

– Та де там! – каже Ліховий. – То була поїздка з іншою метою: оточенню Кучми хотілося привласнити ще й Тарасову гору.

Через те, що Ліховий опирався цим намірам, опинився серед гнаних владою, яка шила йому кримінал, але білими нитками, тож правда взяла гору. Гонителі Ліхового, мабуть, не знали, що за роки свого директорства він набув достатнього досвіду оборонця Чернечої, тож міг постояти й за себе. Ось що він про це розповів:

– У часи перебудови надумали неподалік Шевченківського заповідника розташувати величезне виробництво будматеріалів для атомних станцій. Лобі було наскільки нахабне й зневажливе до національних почуттів українців, наскільки й потужне – з іноземним капіталом. Київські компартійні начальники перед такою силою пасували – навіть до своїх кабінетів нас не підпускали, аби вислухати скарги. Залишалося сподіватися на Москву. Дякувати Борису Олійнику, познайомив із покійним академіком Лихачовим, а він, світла йому пам’ять, знайшов дорогу до – теж уже покійної – першої леді Союзу. Раїса Максимівна прийняла мене, вислухала. Запевнила, що вона теж українка й пообіцяла допомогти. І допомогла.

Коли я повернувся до Канева, на Чернечій застав збентеженого головного урядовця Масола в компанії Івана Драча й Дмитра Павличка. Відступ від грандіозних планів був болісним для промисловця Масола, але неминучим.

Друга спроба поставити околиці Канева на потужну промислову основу відбулася вже за правління Кучми. Хотіли з Луганська перенести сюди алюмінієве виробництво – не знайшли кращого місця. Правда, цього разу дати по руках тим, для кого найвищий ідеал – гроші, було легше: уряд очолював Ющенко, а природоохоронне відомство – Іван Заєць. Але фундаменти на тому багатогектарному будмайданчику не нічиї – хтось їх прикупив і зачаївся в засідці…

«Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде!»

Це застереження Тараса, голос Пророка. Дослухаймося...