«Возвеличу рабів отих німих…»
За великим рахунком, усі ми якоюсь мірою просвітяни. А автор цих рядків хоч і є рядовим членом ТУМ імені Тараса Шевченка, перейменованого згодом у ВУТ «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка, можна сказати, був біля витоків цього руху 1988 року. Усе це так. І все ж, дивним бачиться той факт, що серед двох організаторів науково-практичної конференції «Духовна велич України» Національний педагогічний університет ім.М.Драгоманова виявився, як кажуть, у гордій самотності. Керівництво ВУТ «Просвіта», зокрема його голова, народний депутат України Павло Мовчан, на жаль, не зміг узяти участь у заході. «Щось там у Верховній Раді», – говорилося в кулуарах конференції, яка проходила в конференц-залі педуніверситету 5 жовтня цього року.
Сказати, що відсутність провідних просвітян не позначилася на її рівні, означало б покривити душею. Не було того стрижня й тієї енергії, яку міг би надати поріділій вервечці виступів – часом яскравих, часом – не дуже – такий трибун як Павло Мовчан. Та й запланована тема його вступного слова – «Україна вчора, сьогодні, завтра» – звучала багатообіцяюче.
Тож конференція «розвалилася» на дві нерівних частини. Перша – виступи наших дорогих романтиків, які годинами доводитимуть широкому загалові «космічну місію» України і українців тим тоном, що не терпить найменших заперечень, оповідатимуть кількатисячолітню, а то й мільйоннолітню історію України, козирятимуть винайденням колеса, прирученням коня, піонерством у землеробстві тощо. Безумовно, й мене як читача рубрики «У світі цікавого» інтригує твердження директора Інституту метафізичних досліджень «Перехід-IV» Ігора Каганця про 532-річний цикл в історії України. Але тішитись тим, що Помаранчева революція – це ще не пік і що зовсім незабаром на нас чекає щось дуже грандіозне і важливе, даруйте, не можу. Хотілося б, крім метафізики, чогось значно приземленішого і реальнішого. Наприклад, зрушень у поширенні й утвердженні української мови у статусі державної. Мені уявляється, що помаранчева влада, на яку ми покладали такі надії, навіть пальцем ще не поворухнула у цьому сенсі. Мовляв, речники української мови і взагалі українські патріоти – люди свої. А відтак, почекають, з розумінням поставляться до того, що зараз перед українською (без лапок) владою стоять актуальніші завдання: виграти вибори-2006, «ублажить» російськомовний схід і південь тощо.
Повторюся, належного пафосу, а отже, й величі через відсутність зазначеної особи, а також Анатолія Погрібного, Юрія Шилова, конференція не виявила. Можливо, тому більше враження справили виступи, які відзначалися конкретністю і відповідали назві заходу. Доктор філологічних наук, професор Михайло Наєнко істотно возвеличив в очах присутніх, а сподіваємося, й широкого загалу постать українського класика, за яким завдяки радянській ідеології міцно закріпився імідж побутописателя, етнографіста, літератора хатнього вжитку. «Лише порівняно недавно побачив світ роман «Гетьман Виговський», – зазначив Михайло Наєнко, – в якому Іван Нечуй-Левицький дає відповідним історичним подіям об’єктивну оцінку». Утім, науковець зупинився на двох абсолютно невідомих статтях автора «Кайдашевої сім’ї» – «Сьогочасне літературне прямування» і «Українство на літературних позовах з Московщиною». Не переказуватиму їх зміст, скажу лише, що уявлення про «побутописателя» перевертається навіть у мене, людини, яка вже читала роман «Хмари» та інше. От і все. І не треба доводити хтозна-кому, що Україна – «головний расотворчий центр планети».
Такий самий позитивний момент вніс у хід конференції виступ відомого культуролога Лариси Брюховецької, яка зупинилася на такому унікальному явищі як українське поетичне кіно. Не зовсім, скажемо так, обізнаному на тонкощах слухачеві цікаво було дізнатися, що відкрив цей феномен для світу у 70-ті роки минулого століття поляк Янош Ґазда. Від цього цінність українського феномену стає особливо ваговитою. А от інформація для Книги рекордів Гіннесса: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова – єдиний художній фільм, який ніколи, ніде і ніким не дублювався на іншу мову, хоч і немало мандрував по планеті. Отак. І не треба робити хід мільйон років тому прирученим конем.
Завершив конференцію простий, але, знову ж таки, конкретний виступ директора СШ № 235 Миколи Скрипця, який започаткував в Україні рух навчальних закладів, що носять ім’я В’ячеслава Чорновола. В очолюваній ним школі це виявляється у важливій і ефективній патріотичній роботі, краєзнавчому вивченні чорноволівських місць, в організації і проведенні змістовних тематичних заходів.
Здається, трьох прикладів достатньо, аби збагнути: возвеличення нам украй потрібне, але, не відкидаючи шумеро-трипільський романтизм, ризикну спророкувати, що шлях до цього возвеличення лежить через зовні локальні, конкретні, а насправді, дуже важливі справи.