11 жовтня 2005 року, вiвторок №188 (17599) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ПОЛІТИКА ГРОМАДА ПОДРОБИЦІ ПОСТАТЬ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ПОСТАТЬ
11.10.2005

Борис Плаксій: як перегукуються світи
Нерозгадана пляма Помаранчевої революції

У кафе «Хрещатий яр», на тодішній вулиці Свердлова, були вражаючі розписи – бунтар Тарас Шевченко зі своїм пильним поглядом, романтико-опоетизовані Сергій Параджанов, Станіслав Вишинський… Вільнодумні хрещатоярські розписи так вписувалися в елітарний дух кав’ярні, де збиралася київська інтелігенція, – поети, художники, журналісти, артисти… Та «бунтарські» розписи недовго гріли душу обранцям Муз. Коли над Києвом усе більше нависали «сутінки» й згущувалися хмари і над самим Петром Шелестом, правителем підрадянської України, ті розписи – аж 90 квадратних метрів, що сягали з першого поверху на другий, – 1971 року знесли зі стін кав’ярні. Нагадаємо: їх автором був «незручний» художник Борис Плаксій, наш сьогоднішній співрозмовник.

У тумані плив чоловік. Із граблями й косою…

– Я не даю назву своїм картинам – поступово до цього прийшов. Нехай самі глядачі проявляють уяву, фантазують. Якщо підпишу полотно, то вже «прив’яжу» глядача, і ви не зможете самостійно ні відчувати, ні думати, бо вже я вас веду, а не самі «входите» в картину, – розмірковує Борис Плаксій. – Коли буваємо, приміром, на природі, нам же ніхто не підказує: це – такий запах, а це…

І пригадав, як поїхав якось на Чернігівщину. А там – дощ, мряка… І ось удалині побачив чоловіка – з граблями й косою. Він плив у тумані – згорблений, як ото старі люди ходять, хилячись до землі…

– Мене це вразило! Хлопці, дивіться, яка картина! – вирвалось у мене тоді. Але на полотні довго не вдавався той образ, – розповідає. – То символічна постать. Без назви. Кожен вкладає свої думки, розглядаючи картину. Вирішив – вона має бути в Каневі, в музеї Тараса Шевченка. Тож туди віддав.
– Художник відтворює дух часу, його темп…

– І психологію часу, – додає Борис Іванович. – Мистецтво – це… (врешті знаходить слова) – епохальна штука. Можна малювати гарненькі пейзажі – й люди скажуть: «Мов живі». Але я від цього вже давно відійшов. Писати з натури – це кожен вишколений чоловік зможе. А ось покопирсатися в підсвідомості важче, щоб образ зрів… Усе, що в світі коїться, відбивається на нашій свідомості… Народна артистка Марія Стеф’юк нещодавно в мене одну картину купила.
– Що там зображено?

– Це треба бачити. То не сюжетна картина. Тема – Помаранчева революція. На тій картині – емоції, які особисто пережив. Але тоді помітив: є нерозгадана пляма, яка ніби містично зображена на тому полотні. Не натурально виписав її. Та нерозгадана пляма обов’язково справдиться…

– Це вже філософія…

– Так. Читаю філософську літературу. Це і Кафка, й Гессе, цікавий його роман «Гра в бісер»… Там хоч є якісь вправи для розуму, не «ковтаєш» ті книжки так собі, як якийсь детективчик, а повинен ще й подумати…

І гетьман Мазепа – в оселі Кавалерідзе

У різні періоди свого життя Борис Плаксій малював портрети, не полишає й тепер. Портретів багато в нього. Зізнається, що пише «зльоту» – за три, три з половиною години. Усе багатство портрета в тому, щоб передати міміку, внутрішній стан людини. Найгостріше відчуття – перше. Безпосередньо, як дитина, сприйняв і – малюєш. У нього багато й автопортретів. З тихою ніжністю показує портрет мами – Дори. Вона, сільська жінка з Черкащини, заохочувала його дитяче захоплення малюванням. Коли їхала до базару чи магазину, часто привозила в подарунок акварельні фарби, згодом – олійні...

 Коли їздив на запрошення заокеанських українців до Канади, малював там багато портретів на замовлення.

– Українська інтелігенція Канади старого вишколу має вишуканий смак, розуміється на малярстві. Замовляє не лише власні портрети, а й різний живопис, – зауважує мій співрозмовник. – Часто купують мої картини і люди єврейської національності – надто чутливі до малярства.

Є його роботи в двох-трьох київських колекціонерів, є – у Москві, Петербурзі. Та найбільша його серія портретів «Творці незалежності» – майже дев’яносто полотен – зберігається й експонується нині в Київському музеї-майстерні Івана Кавалерідзе, що на Андріївському узвозі.

А почалося все з портрета Данила Шумука. На одному із зібрань національної творчої інтелігенції Плаксію запропонували намалювати цього політв’язня із
40-річним стажем, який за Польщі сидів як комуніст, а згодом, відмовившись від «світлих» ідей, потрапив до радянських таборів уже як антикомуніст. Тож і увічнив Плаксій його образ. Хотів подарувати портрет самому Шумуку, а той: «Навіщо це мені? Кому показуватиму, адже родичів уже не маю, дітей – також, бо ж півжиття був у в’язницях…» Довго той портрет пролежав у художника вдома, а коли вже Шумук у Канаді відійшов у вічність, вирішив подарувати цей портрет у музей-майстерню Івана Кавалерідзе, де директором його давній приятель Ростислав Синько. І тоді ентузіаст Синько загорівся ідеєю: «Намалюй велику серію борців за незалежність України». Так з’явилися ці 90 портретів – гетьмана Івана Мазепи, опального історика Михайла Брайчевського, політв’язнів Олеся Шевченка, Євгена Пронюка, дисидентів-шістдесятників, молодої  хвилі патріотів початку 90-х років. Коли завершив цей цикл, його покликали до Київради і (зовсім несподівано!) Олександр Омельченко вручив Плаксію відзнаку «Заслужений діяч мистецтв України».

Тепер пан Синько  відвідувачам показує фільм «Кредо», знятий «Укртелефільмом» за мотивами серії цих портретів і мріє зробити надбудову в музеї, аби виставити в окремій галереї образи борців за волю України.

Час – це така штука…

З першого погляду художник Борис Плаксій може здатися людиною не від миру сього. Та ж саме такими й  бувають справжні обранці Муз. Каже, що не любить ходити  на вистави художників, навіть на виставки своїх картин не ходить. Не любить гучних зібрань – то все марнота. Усе це хіба що для молодих, які ще «збирають каміння», шукають себе, а якщо ти вже сформований, нічого в тому не знайдеш. Треба просто багато працювати.

А працює й справді багато і завдячує отим «добродійникам» і обставинам, через які в молоді роки не одержав майстерню для роботи, бо хто ж надасть її,  якщо не  член Спілки художників? Була б  майстерня, витрачав би час на дорогу, і в майстерню,  звичайно ж, друзі, гості приходили б, а якщо «розслабився», то який там уже живопис…

А вдома зранку до ночі малює – скільки на душу йде. Його київська квартира, де так затишно спілкуватися, вщерть заставлена картинами – з коридору до балкона.

У розмові-одкровенні зізнається, що його врятував Сибір, тоді, 1971-го. Коли після оплесків художньої ради прийняли його розписи в «Хрещатому яру»,  не минуло й року, як почалося… Спочатку запропонували йому зробити інший варіант розписів, де були б тільки архітектурно-пейзажні мотиви. Викликали тоді до секретаря парторганізації Спілки художників, переконували: «Так треба». А коли ж відмовився, то  «дужі хлопці» самі пооббивали стіни.

– Дивовижний збіг, – пригадує Борис Іванович, – я тоді працював над оформленням ресторану «Театральний», ішов уранці на роботу. Біля оперного театру зустрів знайомого, який повідомив: «Аллу Горську вбили!» У ті дні й мої розписи «змели».

Тоді вже йому, колишньому випускнику Київського художнього інституту, непересічному митцеві, було не  до Спілки:

– Зрозумів, що мені не тільки працювати, а й дихати не дадуть, то ж і подався  до Сибіру, в Тюмень.

За кілька років – знову в Києві. Чим тільки не займався. Живописом, мозаїкою, скульптурою, ілюстрацією книжок.

Його пам’ятні автографи в Києві – розписи в ресторані «Наталка», стела-мозаїка «Вітер з України» в ресторані «Вітряк»,  стела-мозаїка в переході до Палацу «Україна» – «Перегук світів». Працював і на реставрації Володимирського собору, Софії Київської.

Та повертається думками на рідну Черкащину. В місті Кам’янці, в парку декабристів, поставив  близько сорока скульптур, кожна заввишки три метри. Скульптури з дуба, на теми Шевченкових творів. Там і сам Тарас Григорович, і його Катерина…

Є скульптури і уявні, фантастичні. Працював над цим циклом три роки, завершив наприкінці 90-х.

– Мені поталанило, – каже. – Коли прокладали газопровід Уренгой-Ужгород, то  вирубували просіку в дубовому лісі. Ті дерева відлежувались понад десять літ, дерево вже було сухе, гарний матеріал. Ще в парку й лавки поставив – дивної, складної конфігурації.

Раптом смуток спадає на його обличчя: «Зробив на могилу батькові хреста дерев’яного, різьбленого такого. Поставив у рідному селі, поблизу Сміли. Але ж… Не постояв той хрест  і місяць – хтось забрав…»

Малював ілюстрації до книжок Данила Кулиняка, Станіслава Вишинського. Яких?  Не пам’ятає. «У мене й тих книжок нема», – каже.

Нема в нього і авторських альбомів, каталогів картин.  «Навіщо це? – перепитує. – Оті всі розкрутки – то пусте… Коли людина проїдається своєю популярністю, носиться як із торбою… Тоді вже й працювати охоти нема. Художник має бути в опозиції до влади. Час жорстокий, та справедливий суддя. Головне: що залишиться по тобі? Які роботи  пам’ятатимуть  через два-три покоління?..»

…Повільною ходою повертаюсь з Оболоні від Бориса Івановича.

В уяві зринає образ того чоловіка в тумані. З граблями і косою. Обов’язково поїду до Канева, подивлюсь.

Ольга Григорівна Сущенко




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.