Жінка із сином та собака з котом
Найзагадковіші квіти – осінні, що ростуть на сільських городах між картоплею, огірковою гудиною, грядками капусти, цибулі й помідорів, – де приткнуть насіння господині. Чорнобривці, айстри, майори, нагідки. Яскраві острівці на зеленому тлі, а потім, коли вже все зібрано й літає бабине літо, просто на землі. Цвітуть задумливо, мудро, щемко і якось не по-земному таємниче... І цей барвистий спогад чомусь спалахнув у пам’яті, коли в одноманітному потоці пасажирів метро з’явилися вони – літня жінка величавої постави, яка сяючою усмішкою відповідала всім, хто звертав на неї увагу, і поруч молодший чоловік, мабуть, син. Спускалися по сходах, як і я, до електропоїзда на «Нивках», і проминути їх поглядом ні тоді, ні вже у вагоні метро, було неможливо.
Жінка везла перед собою возика-кравчучку, до якої був примонтований ящик, оббитий голубим. А зверху, мабуть, для прикраси, нависав плетений килимок. З протилежних кутків того ящика визирали кумедні створіння – породистий собака з бантиком на голові і кішка з капелюшком. Коли всілися, кішка полізла з ящика на коліна до жінки, яка почала її годувати. З іншої торбинки щось вийняла й запропонувала собаці, але він навіть не реагував, мовби то не до нього, – задумливо дивився, опустивши великі красиві вуха, не на пасажирів, а десь крізь них. Так само повелася й кішка, перекусивши, – але спрямувала погляд вже з іншого кутка ящика, в протилежний бік. Я подумала: напевне, син супроводжує кудись матір з її чотирилапими співмешканцями, на дачу або додому. Не втрималася, щоб не вийти за ними на «Театральній» і не познайомитись. Коли піднімалися по сходах з підземного переходу, жінка миттю дістала з ящика картонку на паличці – «Допоможіть знедоленим». Ми знайшли місце у дворі між будинками, і я почала слухати майже сімдесятилітню Ельвіру Володимирівну, ще 1982 року виписану із сином з міста Сухумі й відтоді безпритульну.
Як з’явилися в неї ці пречудові мовчазні істоти (жодного разу ні «гав», ні «няв»)? Про це треба розповідати довго. Тоді вони мешкали в Одесі («генерали й полковники сказали: щоб вас не вбили, їздіть по містах, а потім оселитесь у Києві, то ваш плацдарм»). Купували на ринку великі листівки, обклеювали ними пляшечки та іграшкові тарілочки, окантовували «бронзочкою», – виходили сувенірні сервізики. Їх розкуповували. Одного дня заробили 20 карбованців. І тут побачили дівчинку, що продавала двох породистих цуценят. Ельвірі Володимирівні згадалося дитинство в Казахстані, куди батьки, які займали керівні посади, приїхали будувати завод, мисливські собаки вдома й вівчарка, що взимку катала її на санках… Двадцять карбованців віддала дівчинці за песика, на їжу нічого не лишилося. Повечеряли згущеним молоком (півбаночки на трьох), цілу ніч робили сервізики, а наступного дня Ельвіра Володимирівна купила капусту й фарш, і цуценя разом із ними поласувало голубцями... Це був їхній перший собака, Корольок: він демонстрував королівський номер, всівшись Ельвірі Володимирівні на коліна, мов у крісло, гордовито окидав усіх аристократичним поглядом. Так допомагав їм заробляти на прожиття, бо і в Одесі, і в Харкові, і ось уже двадцять років у Києві – вони із сином безпритульні. Скрізь винаймали житло, нині – в однієї жінки у пристоличному селі. А було й таке, що два роки ночували у під’їздах, добре, що чуйні люди хоч харчами допомагали… Потім у них з’являлося багато собаченят і кошенят – під-бирали на вулиці, п’ятьох цуценят якось син прямо на снігу (хтось викинув) знайшов. Усіх купали в шампуні, доводили до ладу й роздавали людям – брали охоче. Продавати – боронь Боже! У часи, коли й цирку було дуже сутожно, там розпродували за безцінь деяких тварин. Ельвіра Володимирівна придбала в одного чоловіка Ляльку й Малюка. Малюка довелося згодом подарувати, бо задирався із хазяйськими псами, там, де вони квартирували. А Лялька, як і раніше Корольок, стала їхньою годувальницею. Удвох із сином, він інвалід з дитинства, бували в цирку, бачили, хто там на що здатен. От і їхня Лялька виконувала на вулиці свої коронні номери – «пасажирські». Запрягали її в «каретку», а ще вона натискувала на «манежику» кнопочки «ліфта» (його піднімали й опускали). Корольок захворів і помер. Ляльку отруїли… Як же плакали за ними – немов душу вийняли…
Теперішніх своїх друзів – собаку Любочку-Бубочку (американський кокер-спаніель) і кішку Саєчку – Ельвіра Володимирівна за 230 гривень купила в давно знайомого чоловіка, 30 – у неї було, а 200 – позичила у племінниці, доньки двоюрідної сестри.
Бубочка імітує маленького лебедя з балету Чайковського «Лебедине озеро», Саєчка – конячку в упряжі. Ельвіра Володимирівна купує їм найкращі харчі – вони ж працюють. З ними і сином їздить Києвом, де тільки не були, – Хрещатик, майдан Незалежності, ринки в усіх районах. Цього літа їм тричі по сотні гривень давали. Ельвіра Володимирівна одразу купила коляску за 70 гривень, приладнали до неї ящик, оббили голубим. У Києві їх усюди люблять. Ельвіра Володимирівна поважає людей, але приязних до Любочки-Бубочки й Саєчки. Хай навіть це хтось дуже некрасивий або каліка, але якщо світиться добротою, – тоді для неї найпрекрасніший.
Вона знову згадує свого Королька. Як одного разу їхали з ним в електричці, дівчина читала книжку біля вікна, поклала поряд сумку. А Корольок підійшов, ткнувся мордою в сумку й мугикнув: мовляв, прибери, тут місце для мене. Пасажири дивувалися, а особливо Ельвіра Володимирівна, бо то був перший собака в її житті, який «заговорив».
Чи побачу я ще раз цю яскраву незвичайну жінку з сином і собакою та котом? Вони вже чимало років їздять Києвом, а зустріла їх вперше. Всі дуже охайні, доглянуті, ніби аж випещені, такі домашні, хоч дому в них і немає. Заробляють таким чином гроші на прожиття – треба ж якось існувати: і їсти щось, і вдягнутись, і за квартирування (в літній кухні, що слугує господині й за хлівчик-склад, ночують). Перебувають частково у хворобливій реальності, загалом же у своєму багатобарвному світі, хоч і жебрацькому (проте без таблички «Допоможіть обездоленим» ніколи про це не здогадаєшся), у підвішеному стані, але сповненому доброти й величавої гідності.