До історії–цивілізаційно

Цими днями два академічних інститути України – політичних і етнонаціональних досліджень та археології – презентували широкому загалові своє дітище – книгу «Цивілізаційна історія України»(К.,2005). Її автори, доктори історичних наук Микола Горєлов, Олександр Моця та Олег Рафальський за чималої аудиторії протягом години, а може, й більш, слухали з уст колег і багато компліментів на адресу нового видання, і деякі зауваження. Хоч першого було незрівняно більше.

Облишмо термінологічне плетиво – історія, звісно, не фізика і не математика, а все ж і тут за бажання туману можна напустити. Якщо ми правильно зрозуміли суть невеличкої полеміки, яка під час презентації виникла між авторами та їхніми однодумцями з одного боку і академіком Петром Толочком – з другого, цивілізаційний підхід до вивчення історії іде на зміну формаційному. Загалом схвалюючи таку тенденцію, Петро Петрович висловив чи то побоювання, чи то побажання, щоб разом із водою не вихлюпнути дитину.

Так, раніше наголос робився не на тому, що анти чи древляни мали й до Київської Руси певні державні утворення, а на тому, що на зламі тих чи тих століть у середовищі цих слов’янських племен почалося КЛАСОВЕ РОЗШАРУВАННЯ, феодалізм, мовляв, поступово обплутував благословенне царство Берендея. Українському радянському школяреві необов’язково, на думку тодішніх ідеологів, було знати, якою мірою об’єднання антів було державою, які князі чи вожді там правили, з ким вони не тільки воювали, а й торгували, підтримували прийняті на той час дипломатичні стосунки тощо. Зате цей школярик мав усвідомлювати, що й за доби антського царя Божа, не кажучи вже про класичну княжу добу, Козаччину, руїну та ін. на українських теренах ненажерлива верхівка нещадно експлуатувала простий люд, точилася жорстока класова боротьба. Складалося враження, що про скіфів у підручнику історії згадувалося лише тому, що такого-то року до Р.Х., здається, у Пантикапеї, столиці Боспорського царства, вони організували повстання рабів, а повстання киян у ХІ столітті підносилося як чи не найголовніша подія в історії Київської Руси. Натомість відсувався на задній план, а то й зовсім умовчувався національно-визвольний рух українців. До чого зводилася, наприклад, Коліївщина? Знедолена, доведена до відчаю голота з кіллям і косами йшла громити панські маєтки. І побіжно, скоромовкою – про національні й релігійні проблеми. Чи багато доводилося до відома юних українців, що собою являла козацька полкова державна система часів Богдана Хмельницького? Зате чи не в кожному рядку поведені на марксизмі історики торочили про класове розшарування в українському козацтві, про суперечності й антагонізм між старшиною і голотою.

Та годі вже прикладів. Цивілізаційний підхід саме й покликаний усунути цей украй тенденційний і однобокий аналіз історичних подій. Автори книги зробили вагому спробу (серйозні рецензії їхньої праці ще попереду і напишуть їх фахівці) звести докупи все, що стосується становлення держави на теренах України – починаючи від Трипілля до наших днів. Віддано належне не тільки згадуваним скіфам та антам, а й хозарам, половцям, кримським татарам, бо і ці народи залишили свій слід у нашій цивілізації, а не були такою собі «сараною», що тільки й робила спустошливі набіги на Україну-Русь. Окремий розділ – Галицько-Волинська Русь, також великою мірою замовчувана за радянських часів. Дізнаємось, нарешті, чи був-таки Данило Галицький королем. Утім, уся історія України свідчить про те, що монархічні її періоди були незначними і нетривалими. А от республіканізм!.. Власне, на цьому наголосив присутній на презентації представник Республіканської партії України Костянтин Грищенко. Він запевнив, що партія й надалі підтримуватиме такі праці й такі починання.
Але повернемося до цивілізаційності та формаційності. Чи не впадемо ми, як завжди, у крайнощі? Хай не експлуатація, але класова нерівність усе ж існувала й існує. І чи маємо ми моральне право малювати учням ідилію національної цивілізації, сором’язливо замовчуючи об’єктивне існування багатих і бідних і те, що ідеального справедливого суспільства ніколи не було й не буде, хіба що коли філософи стануть царями, а царі – філософами.