Знімати, а не говорити

Національна спілка кінематографістів знову публічно обговорює питання «Як запустити в дію механізм розвитку українського кінематографа?» Кінодіячі традиційно просять допомоги, але цього разу не тільки матеріальної.

«Засоби масової інформації є тією владою, яка здатна нині впливати на владу верховну, – впевнений Сергій Галетій, виконавчий продюсер компанії «Фільм Плюс продакшн». – Скажімо, питання створення громадського телебачення в Україні активно обговорюється в пресі, тому воно і буде. Хотілося б, щоб і проблеми українського кіно так само активно висвітлювалися у ЗМІ, щоб керівництво країни почуло нас». Саме пан Галетій разом із головою НСКУ Борисом Савченком оприлюднили місяць тому Програму реформації української кінематографії. Вони наводять статистичні дані щодо кількості глядачів у різних країнах світу, коефіцієнта відвідуваності, частки національного кінематографа та середньої ціни квитка. Савченко та Галетій доходять висновку, що фінансування українського кінематографа має здійснюватися як державою (принаймні перші років двадцять), так і комерційними структурами. Другий важливий крок (після фінансування) – налагодження структурно-правової схеми існування кінематографа.

На жаль, розмови  в Будинку кіно, куди у нефестивальні дні заходять лише кінематографісти-пенсіонери та втомлені журналісти, навряд чи щось змінять. Потрібно діяти. До речі, російська стрічка «Дев’ята рота», яка частково фільмувалася в Україні, зібрала за перші три дні прокату 6,7 мільйона доларів. Це абсолютний рекорд та переконливе свідчення відродження російського кінематографа. Навряд чи сусіди-кінематографісти досягли б цього успіху, якби лише вели бесіди з журналістами.