Каштан проти Харона

На першій сторінці «Хати синьоокої» (К., «Ярославів Вал», 2005 р.) Віктор Баранов написав мені побажання: «На Добро й Любов, на Україну, про яку ми мріємо і мріємо». А в анотації книжки сказано, що в нашому часі авторовій душі почувається надто некомфортно. Якщо ж згадати його минулорічний доробок – конспект роману «Притула», – то там у передмові йдеться про «боротьбу й поразку особистості в умовах теперішнього українського безпросвіття».

Тож навіть із цього вже можна судити, якою розтривоженою і роз’ятреною нині є душа поета. Цей стан, згодьтеся, суголосний нині багатьом українцям, котрі про «українну Україну» і досі продовжують лише мріяти. Виходить, що оте помаранчеве дерево, раптом поставши на Майдані з уже готовими плодами минулої пізньої осені, так і лишиться для нас дивом? Звісно, власні вірші й переклади з румунської, зібрані в цій книжці, написані Віктором Барановим задовго до нинішніх наших розчарувань і навіть до Помаранчевої революції. Та й сотворене «на злобу дня» – то вже не поезія. У цій же збірці автора просто крають одвічні наші запитання: чому ми, українці, такими є; чому «Онімечена Німеччина, Потуречена Туреччина, Оболгарена Болгарія...», навіть «Бабуїнська Бабуїнщина», але – «Зросійщена Вкраїнщина»? А столиці, виявляється, не потрібні поети – «ні мертві, ані живі», бо:

Місце роботи повій –

                      опівнічний Хрещатик.

Де мені жити?

               Я в рідному краї – чужий!

Можна ще в лісі знайти

                       спорожнілий барліг.

Можна подати заяву

                        в загін астронавтів.

Можна купити наган

                    із єдиним патроном...

Спопеляє душу ліричного героя повсюдна брехня: «Усі на світі телевізори брешуть, і я собі теж брешу, коли їх дивлюся»; заполонення світу Інтернетом: «Та тільки у нас ніколи не було б Василя Стефаника, якби у часи Стефаника існував Інтернет»; поганьблення святого й сокровенного новими, надто хижими господарями землі: «Круті» кладуть вінки героям Крут». Пристрасно передано цей настрій у чудовому і за формою, і за змістом вінку сонетів «Елегія осінньої струни»:

Ти ж глянь на світ!.. Феміда –

                                    без меча,

Мамай – без кобзи,

                    без хреста – каплиця,

Маруся ні про що не просить Гриця,

Ісус Христос – у ролі прохача...

Що ж робити? Де ж вихід? На кого спертися? У кого вірити? Ці запитання, немов голки, встромлені в потилицю, неодмінно постануть у читача. І мети поетової буде досягнуто: розбудити збайдужілих, зачарувати розчарованих, воскресити тих, чиї душі вже Харон націлився везти туди. Буду відвертим, без сліз не міг читати вірш «У стилі ретро» про філософа-дядька, який сам себе осмислює «у полі, наодинці з буряком». Адже багато в чому завдяки праці  таких дядьків, які тарілку витирають хлібною шкуринкою та замислюються над нашим життям-буттям, і ще живе Україна:

І він засне, мов у колисці,

                              в розмислах –

Чому? Навіщо? Ізвідколи? Як?

А в полі,

        де й стеблину видно з космосу,

Його до ранку ждатиме буряк.

Одначе, що ж ми можемо протиставити отому не раз згадуваному автором Харону в човні, який навіть світлу дитячу казку про Телесика затьмарює? Вихід є! І знаходимо  його саме у «Хаті синьоокій». Якщо наша доля «в мавзолейній брилі» (вінок сонетів), то єдиний спосіб її вивільнити – так, як «додолу падає каштан»:

І він летить в приземну даль,

Де на життя немає мита,

Аби скоріше об асфальт

Труну ненависну розбити!

Тож, дай нам Господи, снаги до цього лету...