Із Кривого Рогу – для всієї України
Коли письменник, особливо в наш час та ще й в Україні, береться за видання літературного журналу, перебирає на себе всі клопоти – не лише головного редактора, а й переймається пошуком коштів, – він приречений. Приречений «провалитися» в перший же рік. Але з Григорієм Гусейновим, лауреатом премії імені Василя Стуса 2005 року за восьмитомник «Господні зерна», цього, на щастя, на сталося. Про його унікальний досвід – пропонована розмова.
– Пане Григорію, літературна й кололітературна громадськість мала б давно поставити вам пам’ятника: заснувавши на «порожньому місці» часопис у Кривому Розі, ви не просто протрималися понад 10 років, а й стали, як на мене, феноменом українського життя загалом. Бо ж спростували оте «знамените» наше малоросійство, як його означив Маланюк: пораженство без спроби дії. Як народився задум заснувати «Кур’єр Кривбасу»?
– Щодо пам’ятників, то це, звичайно, жарт. Але коли через кілька десятиріч приїхав на свою рідну залізничну станцію Помішну, що в Кіровоградській області, то відчув себе дуже дрібним. Ходив вулицями, які знав колись у дитинстві та юності, зайшов у бібліотеку, де вперше прочитав вірші Ахматової і Лорки, і було мені після цієї поїздки неймовірно тоскно. Може, краще було б ніколи нікуди не їхати, бо тільки там така чарівна зелень, такі смачні абрикоси…
А «Кур’єр Кривбасу» далекого вже березня 1994 року з’явився, як мені здається, від бажання змінити коло спілкування. Що таке Кривий Ріг? Гігантське робітниче селище. Культурі тут немає місця. Приміром, ляльковий театр будують уже близько сорока літ. Будівля стоїть на роздоріжжі, всі її бачать, але театр нікому не потрібен. Зрештою, читачів наших у Кривому Розі можна порахувати на пальцях. Однак я був до цього готовий, принаймні таким чином мені ніхто не заважає працювати.
– Отож, кілька слів про себе – людину і письменника. Дехто жартує: у Гусейнова виходить задумане, бо він – напівазербайджанець…
– Східне в мені виявляється завжди по-своєму. Передусім, це неймовірна довірливість до будь-якої людини. Я завжди вірю, що кожна нова зустріч – це змога щось віддати. А все інше, мені здається, так як і в усіх: постійний дефіцит часу, хронічні запізнення, цейтнот… Але за гороскопом я Лев, а отже, люблю повалятися в затінку, подрімати, помріяти… А там вже буде, як буде. І ніколи не шкодую за втраченими можливостями.
– «КК» охоплює такі напрями: література, культурологія, політика, народознавство. А головний редактор декларує видання як таке, що – поза будь-якими групами, літоб’єднаннями, гуртами, компаніями, кланами, корпусами… Чи маєте нарікання і з цього приводу? Чи легко вдається тримати обраний курс?
– А ніякого курсу й немає. Я взагалі схильний до фаталізму. А щодо гуртів, кланів, то, очевидно, такі можна було б виявити, якщо оглянути за кілька років зміст журналу. І тоді з’ясується, що це коло Валерія Шевчука або Романа Корогодського, Олеся Ульяненка або Ігоря Бондаря-Терещенка… Хоча письменники ці і без «Кур’єра Кривбасу» самодостатні й яскраві, і часопис наш лише маленьке віконце для кожного з них.
– З вашого «КК» розпочався проект – антологія сучасної української прози, що переріс в окреме видання – антологію нового літературного покоління «Приватна колекція». Ви надаєте сторінки й ретроспекції: публікуєте ранню прозу Валерія Шевчука, доробки Ігоря Костецького, Емми Андієвської. Як би ви узагальнили роль «КК»?
– Про узагальнення, гадаю, не йдеться. По-перше, десять років – це дитячий вік, по-друге, ми звикли залишатися в тіні. Найпершими в Україні дали всю прозу Осьмачки і були дуже раді, коли вчителі й науковці з усієї України закидали нас листами-замовленнями. А щодо Емми Андієвської, то це моя давня таємна любов. Поруч з нею не можна поставити жодної не лише української, а й європейської мисткині.
– Ви – людина, «що легка на підйом». Мандри у Вашому житті?
– Мої скромні подорожі не йдуть у жодне порівняння з тим, що пощастило побачити іншим українським письменникам. А ще в мене якось дивно виходить: повертаючись будь-звідки, переконую себе, що сюди приїду і наступного року. І ці мрії не здійснилися. В поїздках відшукуються карколомні сюжети, але, повернувшись, так і не втілюю їх.
– Наскільки почуваєтеся реалізованим і задоволеним собою?
– Я задоволений вже хоча б з того, що можу в «Кур’єрі Кривбасу» дати змогу комусь побачити опублікованими їхні твори, а якщо людина отримує ще й хоча б скромний гонорар, то якою може бути більша радість видавця. В кожному разі редакційний портфель у нас, слава Богу, не тоншає, пошта працює справно, значить будем жити. А там, дивишся, і виповниться моя найбільша мрія: побувати в Тибеті й скуштувати справжньої цзамби.