Зміїне місце
В одному з романів братів Стругацьких є епізод: уже немолодий астронавт буквально пропадає в музеї, прикипівши до одного-єдиного експонату. Це опудало істоти, яку він з переляку вбив під час експедиції на одну з планет Галактики. Можливо, не відразу, але спало йому на думку, що істота ця – місцевий sapiens. Він не може вибачити собі той переляк, той гидкий інстинкт, який на мить затьмарює розум і змушує знищувати все незрозуміле і незвичайне, що трапилося на шляху. Що далі вдивляється астронавт в очі опудала, у вираз його обличчя, то більше розуміє, що він, землянин, став убивцею і виправдання йому немає…
У ситуації, про яку йтиметься, я дуже схожий на цього астронавта. Тільки «планетою», куди занесла мене доля, став свого часу зовсім невеличкий клаптик пуща-водицького лісу. Пізніше ми назвали його Гадючим, або Зміїним, місцем…
Кажуть, масовий рух змій припадає на Хрестовоздвиження. Але я не впевнений, що сталося це саме 27 вересня. Того осіннього ранку ми з батьком збирали гриби в районі, де біля повороту на Гостомель починається вулиця Місська. Біля самого шосе, у низовинці стояло кілька старих дубів в оточенні негустого підліску. Тут під кущиками, серед трави, нам пощастило на початку вересня знайти непогану сімейку білих грибів-красенів – кремезних, мов дуби, біля яких вони росли. Досвід грибників підказував, що й цього разу без трофеїв ми звідси не підемо. Та щойно наблизилися до низинки, як завважили характерний шурхіт у траві праворуч. Змія! І не вуж, а гадюка! Це одразу ж визначили за візерунком на спинці рептилії й відсутністю жовтих плямок на голові. Але довго розглядати отруйного плазуна нам не довелося. Такий самий шурхіт почувся вже ліворуч позаду, а глянувши у той бік, ми уздріли відразу двох змій. Але й це ще було не все… Одне слово, ми стояли під столітніми дубами, а зусібіч і, як нам здалося, прямо на нас повзли гадюки. Це зараз, на відстані літ, я здогадуюсь, що до нас рептиліям було абсолютно байдуже. Вони прямували до нори (чи нір), аби сховатися на зиму (може, й справді це було на Хрестовоздвиження?). Але тоді спрацював інстинкт, за який так картав себе герой роману Стругацьких. Що змусило мого батька – людину надзвичайно добру і м’яку – схопити прутину, яка невідь-звідки взялася під рукою, і почати відчайдушно бити змій? Діяв він швидко – і жодна з п’яти гадюк так і не доповзла до своєї схованки.
Мені тоді, як писав Тарас Шевченко, «тринадцятий минало». Я безпосередньо не бив змій, але сприймав те, що відбувалося, як очищення доброго грибового місця від отруйного кубла. І цього достатньо, аби й зараз, через багато років, відчувати себе співучасником чогось поганого. І навіть те, що гадюка, автохтон наших лісів, не є sapiens, не може бути виправданням. Божа заповідь «Не убий!» подається в Святому Письмі без застережень.