А сива ніч була, як вічність
Під час відвідин Курязької виховної колонії, що на Харківщині, мені довелося переглянути кілька відеозаписів зі святкових заходів, де брали участь її юні вихованці. На відео завжди фігурував літній чоловік, який виголошував прості істини. Але як? Його уважно й зацікавлено слухали. Виявляється, Микола Захаров, начальник цього виправного закладу – людина-легенда. Для колег він справжній взірець, а його робота з вихованцями – високий рівень професіоналізму. Для засуджених його промови не нудне, трафаретне менторство, а голос душі – щирої, переконливої. Тому Миколу Федоровича уважно слухають, розуміють, а головне – йому вірять…
Мені вдалося познайомитися з ним і вивідати секрет його переконливості й авторитетності.
– Я ніколи не дивився на юних засуджених хлопчаків як на злочинців, – говорить Микола Федорович. – Сприймав їх як власних дітей, завжди говорив із ними відверто, щиро. Мої вихованці знають, що жодного слова на вітер не кидаю. Якщо обіцяв щось, обов’язково робив, бо чудово розумію: на цьому базується довіра. Переконався: діти дають лише один шанс довести їм свою щирість.
Результати такого ставлення очевидні. Багатьом вихованцям Микола Федорович допоміг стати на правильний шлях. Звільнившись із колонії, хлопці йшли вчитися, працювати, а згодом досягали життєвих успіхів! Проте дехто знову повертався в ті стіни. Але цього разу добровільно: хочуть бути його помічниками, як він – допомагати таким же «важким» хлопчакам, якими свого часу були самі.
Нині колишні засуджені теперішнім викладають історію, географію, літературу, діляться своїм життєвим досвідом, демонструючи, що не варто ставити хрест на своїй долі. До всіх урочистих заходів готує святкову програму із вихованцями вчитель музики Тарас Петрович. Уперше він потрапив до Куряжа в 14 років. Суд позбавив його волі за вбивство вітчима. Але хлопчик тоді не міг вчинити по-іншому. Він захищав свою матір від знущань. Минув час і Тарас таки повернувся до Куряжа вдруге. Педагогом. До своєї роботи ставиться фанатично. Коли у вихованців усе виходить, і аудиторія аплодує їм стоячи, на очах Тараса Петровича бринить сльоза. Отож, життя можна почати з чистого аркуша. Головне – мати бажання.
Але годі думати, що спілкування Миколи Захарова з колоністами легке, безпроблемне. Іноді він ризикував, випробовуючи свої педагогічні принципи.
Від звістки про втечу з колонії двох засуджених начальник на мить розгубився. Невже в тих, кому довіряв, помилився? Виходить його переконанням крах? Від таких підступних думок на душі було холодно й пусто. Та лише кілька хвилин. Заспокоївшись, почав діяти. Як з’ясувалося, втекли психічно неврівноважені діти. Один загітував іншого, зацікавивши його своїми планами. Мовляв, поїдемо до Криму, там я одружуся й усе життя про тебе піклуватимуся.
Співрозмовнику, який погано відрізняв реальність від дитячих мрій, така пропозиція припала до душі.
Про надзвичайну подію Микола Федорович одразу повідомив відповідні служби. Утікачів почали шукати. Та все марно. Дитяча логіка виявилася непосильною для дорослих. Спливав час, а результатів не було. І тоді начальник колонії вдався до, здавалося, безглуздого вчинку. На таке могла зважитися тільки сильна духом, тверда в переконаннях людина. Він викликав до себе вихованців, яким найбільше довіряв. Розповів їм ситуацію і попросив... знайти втікачів.
«Хлопці, їх треба будь-що повернути. Візьміть із собою тих, хто не підведе, – і гайда до лісу», – розпорядився начальник. А вони ніяк не могли наважитися зрушити з місця. Не вірили в те, що почули.
Уночі, порушуючи всі правила, з території колонії випустили більш як десятьох ув’язнених… Дізнавшись про вчинок Миколи Федоровича, колеги лише хитали головами: ой влетить! Він і сам те розумів, але зробив таке – йому й пагони підставляти. Але що поробиш – така людина… Зачинився в кабінеті й чекав. Довго чекав. Звірявся із серцем. Воно підказувало: правильно.
Наступного ранку до колонії повернулися всі. Разом із утікачами. Один хлопчина так чіпко тримав за одяг втікача, що аж руку звело судомою.
– Як багато пережив тієї ночі. Всього не розповім, – говорить Микола Федорович. – Скажу лише, що посивів, найважчої й найдовшої ночі в моєму житті. Хай так, але ж мої принципи лише зміцніли.
У колонії ця історія вже стала легендою. Вона руйнує будь-які стереотипи, теорії, реальність межує з вигадкою. Але водночас демонструє розвиток людських стосунків, що базуються лише на довірі та добрих намірах, закладених великим педагогом Антоном Макаренком. На таких прикладах варто вчитися, як знаходити спільну мову з «важкими» дітьми.