Дім сім’ї Білковських
У шлюпці все тісніше
Тоді як біг-борди закликають кохатися, щоб Україна знову була 52-мільйонною та в ній вистачало і космонавтів, і нобелівських лауреатів, населення в нас стає все менше. Але до загрозливо-мінусових проблем демографії Надія і Станіслав Білковські непричетні: виховують чотирьох синочків, найменший з яких побачив білий світ ще до того, як держава стала заохочувати народження кожного нового громадянина вісьмома тисячами гривень. Зате їхня родина належить до тих столичних сімей, які перебувають у зоні особливого літочислення: якщо з їхньої пільгової категорії багатодітних у Голосіївському районі цього року отримали три квартири, то Білковським, 364-м у черзі, за таких темпів помешкання «світить» не раніше, як через сторіччя. У шлюпці «готельки» площею 13,4 м2 Надія Білковська (тоді Горлушко) спочатку веслувала в суєтному морі удвох із мамою. 1980-го, видаючи ордер, їм обіцяли, що тут вони поживуть тимчасово, рік-два. Потім треба було потерпіти заради безпритульних після землетрусу у Вірменії й Чорнобильської катастрофи, а далі – просто чекати, доки дійде черга. Але в тому тимчасовому помешканні нині вже семеро (менше двох квадратних метрів на кожного). Кому ж випаде щастя стиснути в руці заповітний ключик від омріяної квартири? Напевно, уже прапраправнукам дітей Надії і Станіслава Білковських.
Пізня усмішка, рання дорослість
Восьмирічний Олексійко, найстарший серед братів, до року майже не усміхався – не було в кого навчитися. Щодня бачив заплакані обличчя мами, тата, бабусі: йому було три місяці, коли в сестрички Насті виявили пухлину мозку, а протягом ще півроку дівчинка у важких муках згасала. Нині хлопчики завжди пам’ятають, що треба час від часу заносити до церкви солодощі для Настуні. А їхня мама після втрати донечки інакше ставиться до дітей – і своїх, і чужих: ще ніжніше, уважніше й відповідальніше. Це помітно вже по тому, як вона про них розповідає – до найменших подробиць, які завважує в синах і доньках далеко не кожна мама. Ось хоча б те, як 4-річний Рома, що зранку й до вечора виспівує свої улюблені «Ой, смереко» та «Одна калина за вікном», бережно й делікатно сприймає як власний особистісний простір, так і чийсь. Малий філософ дуже любить спілкуватися, щоб йому читали книжки, але перед тим, як попросити про щось маму, завжди з’ясовує, чи має вона час, починаючи здалеку: що зараз робитиме, чи не збирається кудись іти. І коли йому щось пропонують, не біжить прожогом, кидаючи свої дитячі справи, – вони для нього важливі. Тому відповідає: «Я трохи зайнятий, ось домалюю і прийду». Розсудливий хлопчик швидко дорослішає – коли йому сповнилось чотири рочки, мама всім сповістила, що синочку вже п’ять…
Хлопці – вже помічники
У вересні в сім’ї з’явився ще один школярик – лагідний блакитноокий Назар. Йому шість років. Коли ще ходив з Ромою в дитсадок, мама «гралася» з ними в щемну хованку – потай (щоб не просили) наливала з банки у пляшечку сік Олексійку, до школи. Бо в садочку меншим сік давали, а в школі, коли почали годувати обідом, перестали. Та одного разу Олексій підійшов до неї і сказав: «Мамо, ховатися більше не треба, Назар все розуміє, він не питиме…» Їй було так соромно, але що вдієш, за скупого сімейного бюджету є ще й такий сорт ковбаси, як «тільки в школу для старших»…
Хлопці – вже помічники. Замітають і миють коридор, прибирають за собою у квартирі. Навіть найменшенький, Арсеній, йому лише півтора рочку, ніколи сам не кине обгортку від цукерки, і коли хтось на підлозі ненароком якийсь папірчик залишить, відразу підніме й віднесе до відра зі сміттям.
Проводжаючи синів у двір, Надія завжди спокійна: Олексійко не спускатиме з них очей, він дуже відповідальний. Особливо поважає державний прапор і малює його скрізь – навіть на одному з куполів церкви «повісив». Намалював недавно двоповерхову споруду на чотири кімнати й підписав: «Дім сім’ї Білковських».
Щоб ніхто не був безпритульним
У їхній оселі дуже тісно. Крісло-ліжко, ліжечко для найменшого, та ще двоповерхове ліжко, зроблене на замовлення, усіх не вмістять. Тому сплять у родині й на підлозі, торкаючись ногами банок з консервацією, які через це дзенькають серед ночі. Коли після добових чергувань повертається додому прапорщик патрульно-постової служби, один з найкращих міліціонерів Голосіївського району Станіслав Білковський, діти з мамою стараються піти на прогулянку: щоб тато міг відпочити. Робота в нього нелегка, небезпечна, весь час на ногах у бронежилеті й з автоматом. Часу на спілкування з ним дітям не вистачає. Як і власного куточка у квартирі, особливо Олексію й Назару, щоб розкласти зошити й підручники і зосередитись на домашніх завданнях. Туляться біля кухонного столу. Недавно один із школяриків пішов на заняття із розмальованим зошитом – це Арсенчик, доки той відвернувся, постарався залишити там автограф.
Стіни кімнати обвішані різноманітними мапами, але розгледіти їх складно – знову ж таки, через тісняву. Одну з них розмістили між першим і другим поверхами ліжка. Отже, братики вивчають географію лежачи. А як бабусі Людмилі треба було (ветеран праці, інсулінозалежна), колотись чотири рази на день, внуки від страху ховалися під ковдрою. Хоча й доводиться частенько ковтати гіркі пігулки (бо як один захворіє, за ним одразу й інші).
Білковським радять побудувати квартиру в кредит. Але де взяти на це гроші, коли сімейні інвестиції найчастіше вкладаються в сусідню аптеку… Станіслав і Надія дуже дбають не тільки про те, щоб діти були вдягнуті й не голодні, а й про їхній духовний стан, найкращі подарунки для них – словники й енциклопедії. Школярів записали на державні курси англійської – там знижки в оплаті для багатодітних. Розмовляє Надія, бухгалтер за освітою, майже літературною українською мовою – щоб і сини знали мову. Недавно її вразив 4-річний Роман, який сказав, повернувшись із вулиці, що хоче стати таким великим, як бомж. «Ні, синку, боронь Боже, ні тобі, ні комусь іншому. Маєш стати президентом, щоб житло мали всі, щоб ніхто не був безпритульним».