Дивлюсь я на небо…
Не тільки після недавнього розбрату в новій помаранчевій владі, а й раніше нерідко ловила себе на думці: схоже, Україні не вдається посісти гідне місце у світовій спільноті, бо не вміє вона цінувати своїх талановитих синів і доньок – справжнього золотого фонду, яким пишається будь-яка нація і навіть найменша народність. Тільки ми чомусь байдужі. Весь світ, наприклад, пам’ятає, що шостим землянином, який побував у космосі, був українець Павло Попович. Він і сьогодні за першої-ліпшої нагоди прагне в Україну, щиро радіє кожному слову, мовленому рідною мовою, кожній вісточці з Батьківщини, яка чомусь відцуралася від свого великого сина. Зате Росія охоче привласнила і його подвиг, і навіть походження.
Російський космонавт?
Разом із добрим знайомим Павла Поповича, який завжди зустрічає його на рідній землі та не раз гостював у нього в Зоряному, Володимиром Губським, котрий і розповів мені про космонавта та його життя, ми заради цікавості спробували в Інтернеті знайти, як в Україні готуються до 75-річчя першого українця, що подолав земне тяжіння і вийшов на космічну орбіту. Як і передбачали, жодної згадки про вшанування Павла Поповича на державному рівні так і не знайшли. Як, до речі, й на побутовому: ні вечорів, ні конференцій з «круглими столами» в Україні не заплановано.
Прочитавши на всіх без винятку сайтах наших північних сусідів різноманітні повідомлення про передбачувані там урочистості з нагоди 75-річчя російського космонавта Павла Поповича, спочатку щиро обурилися. А потім, уже спокійно поміркувавши, вирішили, що винні в цій метаморфозі самі ж українці і то на найвищих щаблях влади. Бо наш перший посланець у космос досі не те що не удостоївся звання Героя України, а й навіть запрошення на національні свята та урочисті прийоми. Добре хоч у Білій Церкві та рідному Узині пам’ятають славного земляка і щороку запрошують на Міжнародний турнір з боксу його імені, аби всесвітньо відомий льотчик-космонавт власноруч вручив призи переможцям. А перед цим Павло Романович їде до Узина, вклонитися могилам батька і матері та брата з сестрою.
Батько допоміг порадою
Тут, у мальовничому куточку Київщини, минуло його дитинство. Звідси поїхав він до ремісничого училища в Білу Церкву, а потім і до Магнітогорського індустріального технікуму, в аероклубі якого вперше піднявся в небо. Батько Роман Порфирович, який усе життя тяжко пропрацював кочегаром на місцевому заводі, тільки й міг що порадити синові, аби той самотужки виходив у люди, бо нічим йому допомогти не міг. І Павло старався. У двадцять років уже мав дві професії – тесляра і техніка-будівельника. Займався спортом, громадською роботою, був солістом самодіяльного хору. Але вибитися в люди було непросто, бо раніше на тих, хто під час Другої світової війни був у окупації, лишалося тавро. Перед такою людиною зачинялися двері вищої школи, їй був заборонений шлях до КПРС та офіцерських звань. Хоча, якщо вдуматися, хіба винен був Павло та його ровесники, що підлітками залишилися під гнітом фашистів, що пережили всі страхіття війни...
З У-2 – на ракету
Уперше Павло Романович піднявся в небо на літаку У-2. Закінчивши Новосибірське льотне училище, підкорив винищувач МіГ-17, став професійним льотчиком. І в першу ж офіцерську відпустку поїхав до Узина – зводити батькам нову хату. Із неї вже 1959 року батьки виряджали сина до першого загону космонавтів, що складався всього з двадцяти льотчиків, яких сувора комісія відібрала з майже двох тисяч асів з усього Союзу, і якому першому в світі підкорився Всесвіт. Шістьох із них пізніше відібрали для першого польоту. Серед них був і наш земляк Павло Попович.
Саме українця за відкритий веселий характер товариші обрали старшим у групі. І, як згадує Павло Романович, коли начальник групи підготовки космонавтів Євген Карпов запитав його, як старшого, – хто має летіти першим, він сказав: Юрій Гагарін. Бо вважав, що першим має полетіти росіянин. А українець Попович із чувашем Ніколаєвим, вирішив Корольов, мають виконати перший у світі груповий політ, уособлюючи дружбу народів СРСР… Так і сталося. 12 серпня 1962 року вперше в історії українець Павло Попович стартував у космос на кораблі «Восток-4». Разом з Андріяном Ніколаєвим, який полетів днем раніше на «Востоці-3». Павло Романович 48 разів облетів навколо Землі! Тоді вперше було встановлено радіозв’язок по лінії «космос-космос» та проведено телевізійний репортаж безпосередньо з космосу.
Замість консерваторії – підкорення Всесвіту
Льотчики – народ веселий і співучий. Це підтвердив і Павло Попович. А в загоні космонавтів до того ж дуже любили переробляти популярні пісні. Так трапилося й з відомою колись ліричною піснею «Ландыши». Космонавти співали так: «Ты сегодня мне принес Не букет из алых роз, А бутылочку «Столичную», Заберемся в камыши, Надеремся от души, Ах, зачем нам эти ландыши?». Коли запускали Гагаріна, Попович був у пусковому бункері разом із Корольовим, який дозволив йому, як другові, тримати зв’язок з Гагаріним. За п’ять хвилин до старту Юрій попросив, щоб увімкнули музику. І Павло поставив самодіяльні «Ландыши». Усі засміялися і передстартова напруга дещо спала…
Нашу пісню – на весь світ
Попович мав дуже рідкісний голос – драматичний тенор. 1950 року його навіть запрошували відразу чотири консерваторії – Челябінська, Свердловська, Московська і Київська. Але любов до неба перемогла, тому співати Павло продовжував у загоні космонавтів та на орбіті.
Коли літав із Ніколаєвим, запропонував йому по радіо заспівати! Той згодився. Першою була пісня про Волгу – Андріян звідти родом. А потім Попович заспівав свою, рідну. Українська пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» пролунала в буквальному розумінні на весь світ, бо Павло Романович увімкнув усі передавачі.
Нині, на жаль, наш великий земляк уже не співає. Не пригадує точно, 1968-го чи 1969 року в Молдові «зірвав» голос. Космонавтів у ті часи просто обожнювали, а відвідати цей край Павлові Поповичу довелося взимку. Виступав перед людьми по три-чотири рази на день. І всюди зустрічали з келихом холодного вина. Пробував відмовлятися, та де там: мовляв, люди образяться… От так і заробив собі хронічне незмикання голосових зв’язок. Місяць узагалі мовчав, а коли заговорив – голос став ніби дзеленчати.
Проспав... «тортури»
Але це трапилося значно пізніше, а до того був загін космонавтів. Павло Попович швидко потоваришував з Юрієм Гагаріним. Обидва – відповідальні, хоробрі, упевнені в собі професіонали. Щирі, відкриті для спілкування. Дружили сім’ями, разом переїжджали з бараків до Зоряного містечка. Саджали дерева, проводили суботники – будували лазню, будинок, стадіон, школу, облаштовували ставок для риболовлі... І головне – невтомно готувалися до майбутніх польотів, бо ніхто не міг сказати точно, що саме очікує людину там, у невагомості...
Лікарі, яких космонавти поміж себе називали «гестапівцями», вигадували для своїх підопічних нові й нові «тортури». Тести на переляк та дратівливість, після яких людина шаленіла; «банки», від яких лопалися судини; барокамера, центрифуга, на якій непритомніли; паралельні гойдалки... Один лікар запропонував Павлу пройти додатковий тест із перевірки вестибулярного апарату, обіцяючи за це навчити його гри в пінг-понг. Попович погодився. За дві години випробувань зморений лікар попросив Поповича припинити гойдання. Пульс кандидата в космонавти лишався незмінним – 65 ударів, а тиск – 115 на 70.
Попович у цей час просто спав...
Небесне й земне
Свій другий політ Павло Романович здійснив 3-19 липня 1974 року командиром космічного корабля «Союз-14» та орбітальної станції «Салют-3». Політ мав лише військову мету. Перед тим Попович закінчив військово-повітряну академію імені Жуковського.
А вдома на космонавта Поповича чекали цілком земні справи: виховання дітей, зустрічі з друзями, поїздки за кордон з почесною місією – представляти радянських космонавтів... 1958 року в заяві, яку подали до районного загсу у Великих Луках молоді й честолюбні та безмежно закохані не тільки одне в одного, а й у небо Павло й Марина, у графах «спеціальність» записали: льотчик-винищувач та льотчик-інструктор. Тоді молодятам здавалося, що їхнє кохання здолає всі перешкоди... Але в житті не все так просто.
Героїчна жінка Марина Попович, льотчик-випробувач, яка теж свого часу готувалася в космонавти, надавала перевагу льотним рекордам, а Павлові хотілося звичайного сімейного затишку і дружини не в небі, а поруч... Крилатий шлюб розпався. Із другою дружиною – Алевтиною Федорівною – Павло Романович познайомився років п’ятнадцять тому в Зоряному. Щиро зрадів, коли дізнався, що вона – теж з України, з Дніпропетровщини. Це, власне, й вирішило їхню подальшу долю. Зі спокійною та лагідною й дуже домаш-ньою жінкою знайшли спільну мову й доньки від першого шлюбу – Наталя та Оксана, а тепер уже й онуки.
У вісімдесятих – дев’яностих роках минулого вже століття «зоряні війни» нарешті завершилися. І перед космонавтами першого загону постало завдання – готувати молоді кадри, зокрема й іноземні екіпажі, до роботи на орбітальних станціях. Попович працював заступником начальника Центру наукової та випробувальної роботи. Унікальні тренажери Центру вражали експертів НАСА.
Постійно працюючи в Зоряному, Павло Романович не поривав зв’язку з батьківщиною, Київщиною. За радянських часів багато років був депутатом Верховної Ради України: спочатку – від Узина, а потім – від Сквири. Виборцям подобалося, як оперативно, по-військовому, вирішував справи їхній депутат. А потім Україна стала незалежною й недоступною для свого великого сина державою. Такою вона залишається й нині. Хоча він трепетно береже все, що пов’язано з рідною Київщиною і Україною.
Створили навіть клуб космонавтів-українців і вивчають нашу історію ракетної техніки. Відкрили, що ще в ХVI столітті запорозькі козаки застосовували ракети – їх називали «літалками». Зброя ця була такою ж секретною, як у Другу світову війну «катюші», які побудовано за таким самим принципом ракетного руху. У ХІХ столітті секрет «літалок» розкрив українець, царський генерал-лейтенант Засядько. Назвав їх ракетами і застосовував під час штурму Ізмаїла. Українцями були й Кибальчич, Кондратюк, Корольов, Челомей, Янкель, Глушко… Знаний у всьому світі Ціолковський теж, виявляється, з роду Наливайків. От і виходить, що всю ракетну техніку розвинули українці! Павло Романович готує на цю тему спеціальну публікацію, аби піднести імідж України як космічної держави. То, може, й ми нарешті ще за життя віддамо належне нашому великому синові й запросимо його на Батьківщину?…