Silentium – зброя!
Журналістський блокнот, чи записник, – поняття, що чимдалі втрачає своє пряме значення. Часто-густо це звичайна людська пам’ять (у журналіста – тренована), з глибин якої та чи та обставина «витягує» доречний і потрібний факт, прізвище, крилатий вислів…
От і недавно, осмислюючи майбутній матеріал, згадав про цікавого українського поета ХІХ століття Якова Щоголева. Ланцюжок асоціацій змусив мене згадати й «російський аналог» цього літератора – Федора Тютчева. У них і справді багато спільного. Чудова пейзажна лірика, обожнення рідної природи, туга за героїчним минулим краю…
Та от цікаво: у кожного з цих поетів є вірш, сказати б, програмний, глибоко філософський, що, на перший погляд, нібито «випадає» з усього доробку, але насправді підсумовує його. Схожі поети навіть у тому, що обидва дали цим творам латинські назви, очевидно, бажаючи підкреслити цим їх значущість. У нашого Щоголева це «Testament» – «Заповіт», у російського Тютчева, предком якого був італієць Доджі, – «Silentium» – «Мовчання».
І отут знову спрацював мій «блокнот». Я вирішив нагадати деяким своїм колегам геніальний своєю простотою рефрен з тютчевського шедевра: «Думка озвучена є лжа!».
Повернімось, як кажуть, до наших баранів. Порівняно недавно на шпальтах газети «Спорт-Экспресс» мою увагу привернуло досить розлоге інтерв’ю відомого футболіста, гравця національної збірної України Андрія Вороніна. Ось його початок, який наводжу майже дослівно:
Кореспондент: «Подейкують, що ви вже й думаєте по-німецькому (А.Воронін грає в одному з клубів Бундесліги. – М.Ц.)».
А.Воронін: «Та ні, що ви. Я думав і думаю лише по-російському».
До чого тут крилатий вислів Ф.Тютчева? А от до чого. «Обігравши», як йому здалося, яскраву і промовисту «детальку» щодо того, якою мовою мислить провідний футболіст національної збірної України, автор журналістського матеріалу зробив це не просто заради красного слівця. Він свідомо і досить цинічно злукавив. І ось чому. Вчитуючись у відповідь Вороніна, фізично відчуваєш щире бажання футболіста розвіяти неправдиву чутку, що нібито побутує в середовищі вболівальників і спортивних журналістів. У національно свідомої людини, українського патріота може скластися враження, що Андрій Воронін – манкурт з манкуртів, зрусифікований до мозку кісток українофоб, денаціоналізований елемент. Він обурюється з приводу самого лише натяку на те, що він може мислити якось інакше, ніж по-російському.
Але ж цей образ Андрія Вороніна, створений журналістом «Спорт-Экспресса» зовсім не відповідає тому, який існує в дійсності. Так, форвард національної збірної, на превеликий жаль, належить до так званого російськомовного населення. Але чи з такою святістю і благоговінням ставиться пан Андрій до цієї своєї російськомовності, як це рельєфно зобразив журналіст? Та я більш ніж впевнений, що він не надає цьому жодного значення, а можливо, часом і жалкує за тим, що не знає, як слід, української мови. Отже, не він, Андрій Воронін, заслуговує в цій ситуації бути притягненим до ганебного стовпа, а провокатор-журналіст, який змусив його увійти в роль поборника російської мови і російського мислення. «Думка озвучена є лжа!». Тобто краще змовчати. Особливо знаючи про болючість мовного питання в Україні.
Ось явище з того самого ряду. Вуличні і майданні опитування, здійснювані телебаченням. Схоже, їх і справді «клепають» стихійно. Скажіть, любі друзі, для вас новина, що чотири з п’ятьох вихоплених з потоку пішоходів киян послуговуються в побуті російською мовою? Може, я помиляюсь з пропорцією, але україномовні завжди чомусь виявляються у меншості, а нерідко й узагалі мають вигляд білих ґав. І так кожного разу. Запитання: якщо уявити фантастичну ситуацію, що ідеологи брежнєвських часів, скажімо, той же Щербицький, дбають не про тотальне зросійщення українців, а про поширення національної свідомості, утвердження української мови, то допустили б вони отаку нерозбірливість телевізійників у виборі інтерв’юєрів? Я в жодному разі не закликаю до повернення тих порядків. Але навіщо ж вивалювати на телеекран «правду», яка явно працює проти української держави, мови, нації? Виходить парадокс. Тележурналіст прагне відобразити правду-матку, а видає на-гора лжу про те, що Україна населена всуціль манкуртами і яничарами. Знову-таки, якщо не можеш (або не хочеш) підібрати для опитування розумну кількість україномовних громадян, то краще утримайся від таких ходів узагалі («Silentium!»). А ви подивіться модернізовані теленовини на Першому національному: російськомовних промовців тут суціль за кадром перекладають українською! Чи не ганьба це насамперед для журналістів, які лінуються шукати україномовних?
Звичайно, за певних обставин мовчання, а точніше, замовчування, може слугувати злу так само справно, як «чорна», «сіра» і «біла» пропаганда. Але за великим рахунком формулу Федора Тютчева ще ніхто не спростував. Бо думка, висловлена засобами мови – немає значення якої! – це якщо і правда, то тільки відносна. Думка завжди складніша, багатогранніша, ніж те, що мовила людина.