У Прохорівку до Максимовича
Рано чи пізно, мрії мають здійснюватися. Коли дуже прагнути. Про Михайлову гору, де жив і похований Михайло Максимович, знала давно. І давно хотіла туди потрапити. Наче й близько, та все ноги не доходили. І ось нарешті – в дорогу!
Але ж, як у тій казці, до потрібного місця – не завжди пряма путь. Можна було просто гайнути до Прохорівки. Та як не зупинитися біля пам’ятника уродженця Борисполя Павла Чубинського, автора нашого національного гімну, як оминути на старому Лубенському шляху кургани «Три брати», які ще Шевченко згадував? Слава Богу, вони не розорані, ці свідки світової історії епохи бронзи. Вийшовши бодай на один із них, відчуваєш, як «вітер горовий і п’яний» відкидає тебе в таку давнину, що й годі уявити... Тарас Григорович добре знав і писав про ці місця, де «Альта з Трубайлом злились».
По дорозі на Переяслав не оминути храму на місці, де, за переказами, 1015 р. убили князя Бориса. У 1117 році Володимир Мономах поставив кам’яну церкву біля дерев’яної божниці, що вже була там. У ХVІ ст. тут, біля річки Альти, мали заснувати монастир, але постала тільки капличка, яку обнесли валом. Саме в ній поставили кам’яний хрест, що й зберігся донині в храмі св. Бориса. На хресті напис: «ІС.ХС. НІ.КА» На зворотньому боці – ім’я Харка Безпальчого, який вирізав хреста з товаришем своїм Мартином. Храм належить Московському патріархатові. Ці місця чудово знав Михайло Максимович, до рідних пенатів якого рухаємося.
Не раз бувала в Переяславі-Хмельницькому. Та чомусь не потрапляла до археологічного музею, що побудований у 50-х роках як павільйон над розкопками храму-усипальниці ХІ ст. А там же скарби – з Добраничівської стоянки, Трахтемирівського городища, з розкопок у ближніх селах. Так само цікавий музей архітектури переяславського періоду на місці Михайлівського монастиря з відкритими фундаментами ХІ ст. Досліджували тут і Рибаков, і Харламов, і Каргер. Легко здогадатися, багато що як осіло в «білокам’яній», так і не повернулося в Україну.
Щоразу ніби вперше бачиш і музей просто неба на Татарській горі.
Ось і останнє перед Прохорівкою село з назвою – чи не тюркською – Келеберда. Колись благословенна над Дніпром Прохорівка славилася санаторіями, чимало з яких нині перевелося. Зате з’явився, наприклад, «Охотничий хуторок».
Михайло Максимович (1804 – 1873) – історик, філософ, ботанік, етнограф, поет походив зі старшинського козацького роду. Замолоду мав неординарні здібності й почуття відповідальності перед рідним народом. У 1823 році закінчив Московський університет: словесний та природничий відділи, згодом також медичний. Залишився при університеті для академічної та наукової праці. У 1833 році одержав ступінь доктора і був професором на кафедрі ботаніки. Саме в Москві 1827 року Максимович видрукував «Малороссийские песни», а 1834 – «Украинские народные песни». У 1834 році відкрився університет св. Володимира в Києві, першим ректором якого став Максимович. Отож, мав ще й непересічний організаторський талант.
У 1845 р. Михайло Максимович через стан здоров’я змушений був піти у відставку. Решту свого життя присвятив науково-літературній діяльності. І це – в глухій провінції, на хуторі Михайлова Гора біля Прохорівки тодішнього Золотоніського повіту. Зі свого хутора бачив не лише Україну, а цілий світ. Був справжнім ученим-енциклопедистом: від ботаніки до археології. Був ще й філософом, мово-знавцем. Як історик, обстоював зв’язок між княжою Україною й козацько-гетьманською. Полемізував із російським проімперським істориком Погодіним щодо його гіпотези про «великоруське» населення Київщини княжої доби.
У своєму скромному маєтку Михайло Максимович гуртував українських інтелектуалів. Гостюючи там у червні 1859 року, Шевченко намалював портрет господаря та його дружини. Максимович радив поетові оселитися тут, що він і збирався зробити, та нарікав, що звідси «видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога». Донині є тут велет-дуб, який називають Шевченковим. Бував у Максимовича і Микола Гоголь. У повісті «Вій» використав місцеві перекази, описав Успенську церкву, збудовану козаками 1774 року «Чуден Днепр при тихой погоде...» – це враження саме звідси. Досі зеленіє сосна Гоголя.
А Михайло Максимович ще за життя вказав на місце, де хотів бути похованим. Поряд – прах сина. Гранітна колона з пам’ятною таблицею, тиша і спокій. Стоїш і думаєш: Україна завжди потребувала масштабних особистостей і народжувала їх. Та чомусь одвічно ми в розбраті, від чого потирають руки «доброзичливці»...