Страх популярності

Артист, раніше відомий під ім’ям Юрко Юрченко, нині створив новий проект «Юркеш», що виконує запальний український фольк з іронічними авторськими текстами. Незважаючи на актуальність своєї творчості, пан Юрій не прагне популярності. Грає на весіллях, мріє  про будиночок на березі моря, спокій  та самотність.

– Жодної таємниці з мого зникнення не роблю: був один проект, який своє відпрацював, тепер створено інший, – розповідає 32-річний Юрко, – всі ці роки я займався пошуком себе, пережив кризу середнього віку. У часи «Території А» мені було лише 25 років, і на славу зовсім не очікував. Психіка була не готова до кардинальних змін у житті, пов’язаних зі славою, і в мене стався нервовий зрив. Найголовніша ж причина тривалої відсутності на сцені – небажання показувати свою музику людям, виходити на публіку. Водночас, без бажання чого-небудь досягати немає сенсу жити.

– Нині, вочевидь, бажання творчо працювати знову з’явилося?

– Так, але мене цілком влаштовує статус андеграундної групи, подобається долати труднощі: поки вони є, ти чимось зайнятий. Я дуже радію з того, що не всі пам’ятають Юрка Юрченка.

– Чому?

– Тому що тоді люди об’єктивно сприймають те, що я роблю нині. І трохи соромно, чесно кажучи, за той непрофесіоналізм. Хоча тоді щиро вірив у те, про що співав. А глянеш на теперішню попсу, і стає страшно: все робиться лише заради грошей.

– Прихильниць із тих часів не залишилося?

– Усі подорослішали, повиходили заміж або вступили до інститутів… Це природно. Загалом, більшість фанів популярних музикантів – люди до двадцяти років. Раніше я, до речі, боявся прихильниць, тому що не розумів, чого вони хочуть. Вони й самі цього не розуміли: наче й концерт відвідали, і автограф отримали, а все одно не відстають. Здається, їм просто подобається кричати, спостерігаючи здалеку за своїм кумиром.

– Усе ж хотілося знати конкретніше: як саме і де відбувався ваш довгий внутрішній пошук?

– Жив деякий час у США, Канаді, рік у Москві, але саме там і зрозумів, що рухаюся не в той бік. Випив одного дня стакан горілки, і тут, хоч як дивно, народилося чітке розуміння патріотизму – саме його, виявляється, мені не вистачало всі ці роки. Також зрозумів, що причин того, чому не люблю людей, немає сенсу шукати в різних місцях світу, вони – в мені самому. Повернувся до Києва, за один день написав одразу п’ять пісень, серед яких – і композиція «Патріот».
– Вашу музику порівнюють із творчістю «Здоб ші Здуб».

– Я цієї паралелі не помічаю, але, можливо, річ у тім, що я народився в селі поряд із Молдовою: вочевидь, дитячі враження й досі впливають на підсвідомість. Та й молдавська та українська народна музика схожі. До речі, з третього класу школи, не маючи музичної освіти, грав на весіллях. Пісні нині в мене чесні: що бачу, про те співаю.

– Хто ще грає в «Юркеші»?

– Трубач та тромбоніст – два веселих хлопці, які у весіллях знають толк. Є ще три різних склади з басиста, гітариста, барабанщика. Ми записуємо альбом, маємо годинну концертну програму, з якою часто виступаємо на приватних вечірках. На центральні концертні майданчики дуже складно прорватися: все вирішується через особисті стосунки. Загалом, у культурі приблизно така ситуація: наче всі умови створено для митців, але людям без грошей усе одно дуже складно. Гадаю, що ситуація незабаром усе ж зміниться: талановитих людей більше, ніж грошовитих.

– Загалом, на вашу думку, яким чином розвиватиметься музика?

– Світова музика ставатиме більш електронною та віртуальною. Українська рухатиметься в Європу. І, звісно, чим далі, тим професійнішою ставатиме. Особисто мені хотілося б виступати десь в Ірландії, в Македонії...

– Чи бачите своє місце в українській музиці?

– Якщо чесно, не впевнений, що прагну популярності. В мене перед нею якийсь нездоровий острах – вочевидь, пов’язаний з подіями минулих літ. Не хочу, аби мене впізнавали на вулицях чи в метро. Тож, у будь-якому разі, у відеокліпах показуватиму природу, а не себе. Загалом, живу сьогоднішнім днем, і тому не знаю, коли вийде альбом, чи потрібен нам кліп, з чого починати «розкрутку» і чи варто це взагалі робити.

– Як гадаєте, ваша донька теж артисткою стане?

– У неї просто немає іншого виходу, адже дружина танцює, а я ось намагаюся співати. Хоча доньці всього два роки, вона відвідала п’ять моїх концертів.
– Які книжки читаєте?

– Не читаю взагалі – немає потреби. І так дуже багато матеріалу в голові життєвого та не до кінця усвідомленого. Мене не цікавлять інтелектуальні накопичення, мені більше подобаються мудрі вчинки. Так що з книг мені цілком достатньо «Біблії». Загалом, я нічого не колекціоную, не відвідую тусовки, роблю те, що мені хочеться. Люблю місця, де немає людей: не люблю сам нікому заважати та не хочу, аби заважали мені. Найбільша мрія – мати простір, на який би ніхто не «наступав».