Дорога повз хату
Ружин. Житомирщина 1943 року. Німці відступали без боїв. Дорога до Європи пролягала біля нашої хати. 1941-го дивилися на неї зі страхом, 43-го з надією: те, що вогнем смертоносним котилося по ній, поглинаючи мільйони життів, буде назавжди викинуте з нашої землі.
Найстрашніше для нас минулося. Війна ще шаленіла, та вже на заході від нас. Але дорога не знала спочинку. Нескінченним потоком мчали машини, люди рухалися до жерла війни. Часто у нашій хаті зупинялися на ночівлю бійці. А ранком від’їжджали спішно у пекельну невідомість – молоді, гарні, сильні. Уже окрилені нашими перемогами.
Отак дорога повз хату, яка ще недавно приводила до нашого села страх, смерть і розруху, тепер стала життєдайною. Найчастіше на віддяку нам залишали казенну хлібину – пам’ятний солдатський «кирпичик». Мало сказати, яким він був для нас смачним – був рятівним для бабуні, мами і мене, молодої і, здавалося, найбільш голодної. Коли солдатик, поспішаючи у стрій, нашвидкоруч діставав із свого заплічника благословенну хлібину, тремтячими руками брала її щаслива бабуся і молилася. У пам’яті вона, сива голубка, пучка духу, ще сиділа біля груби й чекала, поки закипить, звариться картопелька в лушпинні.
Оце пишучи, у мене сяйнула думка, згадала, що хлопці, які обдаровували нас хлібиною, вирушали на захід саме з того місця, того коротенького відрізка дороги, де влітку 1941 року я кидала в колону наших полонених огірки, груші, сухарі, хліб – усе, що було в хаті й саду. Їх, здавалося, нескінченною колоною, у шинелях спекотного дня гнали німці. Ні погрози автоматників, ні окрики «Хальт!» не зупинили мене. Може, сухар, кинутий мною, і врятував когось…. А 43-го на зворотній дорозі солдати рятували від голоду нас.
Я вже й сама літами бабуся. Така ж немічна, як колись була моя бабуня. Дожила до 60-річчя Перемоги і пам’ять повертає до тяжких згадок, від яких плаче серце.