Так «виліпив» себе
Життя Віктора Бови варте не лише газетної статті, а ще однієї повісті про справжню людину.
1965 року на шпальтах одного з номерів «Вечірки» було вміщено невеличне фото дитячих іграшок із таким підписом: «Ці симпатичні іграшки ви незабаром побачите на прилавках магазинів. Автор їх – Віктор Бова – один з молодих художників Центральної лабораторії дитячої іграшки. Перші роботи Віктора художньо-технічна комісія Міністерства освіти УРСР затвердила до виробництва».
…Будинок № 15 по вулиці Тампере знайшла легко. Оскільки про зустріч домовилася заздалегідь, двері відчинили одразу. Зустрів мене бадьорий, невеличкий на зріст чоловік в інвалідній колясці. Відкотившись від дверей, запросив до кімнати. Чисто, затишно. На підвіконнях квіти, на стінах картини. Зауважу, картини незвичні за способом творення: художниця Лідія Тихолаз малює, тримаючи пензля в лівій нозі, адже руки вражені паралічем.
– Ходити я почав рано, – це вже господар про себе. – Та коли виповнилося вісім місяців, упав з ліжка й пошкодив хребта. Де було лікуватися в окупованому Києві? Ще й через погане харчування розвинувся туберкульоз кісток, а далі – параліч. Ось так я і став, так би мовити, Іллєю Муромцем. Тільки він сидів, а я лежав. Руки були працездатні, прагли якоїсь роботи. З хлібної м’якушки почав ліпити фігурки звірят. Іноді мама замішувала тісто для роботи. Пташки, зайчики, лисички відправлялися до духовки, і ми з сестрою ласували фігурним печивом. Ненька все настійніше нагадувала, що вона не вічна, що пора вчитися і «ліпити собі життя». І справді оті ліпні забавки згодом стали основою моєї серйозної життєвої справи. Тим, що годувало мене. Коли виповнилося 10 років, стан здоров’я погіршився. Надовго моєю домівкою ставали лікарні. У дитячій кістково-туберкульозній, що в Пущі-Водиці, пролежав до 17 років. Тут і школу закінчив, повернувся додому. На Пушкінській вулиці, у дворі нашого будинку, була майстерня скульпторів. Серед різних відходів можна було знайти щось і собі для роботи. Із глиною працювати стало цікавіше.
Одного разу мама запросила до нас художницю. Прізвища її я, на жаль, не запам’ятав, проте дуже вдячний за те, що, побачивши мої роботи, вона порадила мені вступити до Московського народного університету. Навчання заочне, що мене влаштовувало. Інститут надсилав методичні рекомендації, домашні завдання, відгуки на роботи. Оцінки були схвальні, вони окрилювали, і я вирішив закінчити ще й додатковий курс, що надавало право керувати студією.
Щоправда, навчати дітей мені не довелося – став до роботи на заводі «Вулкан». Взяли мене художником-оформлювачем. Стіннівки, стенди, оголошення, гасла – це вдень. А ввечері – зустріч зі світом ляльок, тваринок, пташок, казкових героїв: адже треба було заробляти не лише на прожиття, а й на транспортний засіб. Мотоколяску мав, та хотілося «Жигулів». Почав готувати вироби на продаж.
Якось отримав путівку до санаторію «Сонячний». Потягом вирішив не їхати: не хотів когось обтяжувати в дорозі. Мама навчила мене все робити самому, тож самотужки і вирушив до Одеси. За 11 годин моя мотоколяска залишила позаду 450 кілометрів. Зупинявся лише аби поїсти, чи відправити телеграму, що все в порядку. Потім мама казала, що її читала всьому двору. Всі раділи за мене, хоч не всі вірили в успіх моєї затії. Можу похвалитися, що згодом з приятелем здійснив подорож до Криму на тій самій колясці. За кілька років повторив цей маршрут, але вже з братом. Тепер на такі далекі подорожі не відважуюся: надто важко заробляти на бензин. Якби можна було, не сидів би зараз вдома, а їздив би по фабриках, пропонуючи свої вироби, свої рацпропозиції щодо лялькового виробництва, ділився б тим, що вмію сам.
А поки що лише племінника Володю навчив ліплення. Спочатку з пластиліну, а згодом і з пластика. Цей матеріал здатний набувати потрібної форми при нагріванні під тиском і стійко зберігати її після охолодження.
Віктор Вікторович запросив мене до своєї майстерні. Так він назвав другу кімнату, де, лежачи на канапі, творить свої дива. Гончар Микола, закохані дівчина й парубок біля тину, вертеп з різдвяною зіркою, молодята й цілий світ «братів наших менших» в оточенні казкових героїв і персонажів мультфільмів. Я поцікавилася, які ж інструменти потрібні для створення таких мініатюр.
– А ось вони, – посміхнувся майстер і показав свої руки. І подав невеличку коробочку, в якій лежали ножик, пилочки та інше нехитре знаряддя, що таки допомагає майстрові з добрим серцем творити те, що зворушує серця людей.