Київський вальс Лаврова
Відомий російський актор Кирило Лавров відзначив своє 80-річчя на вершині слави. Всенародне визнання й шана – раз, по-друге, став наступником великого Товстоногова, очоливши знаменитий Ленінградський ВДТ – Великий драматичний театр.
Театральна династія Лаврових пов’язана з Києвом: Лавров старший завершив тут своє сценічне життя. Лавров молодший – Кирило Юрійович – починав сценічну кар’єру.
Пробую пригадати, з якого часу він запам’ятався мені. Гадаю, що це було десь на початку сімдесятих: фільм «Приборкання вогню» Д.Храбровицького, Лавров у головній ролі конструктора ракетних кораблів Башкирцева, в якому легко вгадується С.Корольов. Потужна особистість, переконливий Лавров у цій ролі.
Мало хто із шанувальників його таланту знає, що Кирило Лавров – актор-самоук. Зовсім юним просився добровольцем на фронт, але потрапив у військово-авіаційну школу механіків. Насправді його манили не аеродроми, а театральні підмостки, а конкретніше – ленінградський театр імені Горького. Г.Товстоногов, коли довідався, що до нього на розмову проситься Лавров-молодший, який тільки-но «від ґвинта», втік із театру чорним ходом, аби уникнути зустрічі. Чи не диво: юнак, котрий п’ять років обслуговував літаки аж на Курилах, через багато років став його творчим спадкоємцем, хранителем товстоногівських театральних традицій).
У Ленінграді якраз гостював Київський театр імені Лесі Українки, де служив його батько, і Кирилу не залишалося нічого іншого як проситися до гастролерів. Здавалося, він жити не зможе без рідного Пітера, а виявилося, без сцени – ще більша мука, і він переїжджає до Києва. Років зо два з’являвся на сцені безсловесним статистом, ще стільки ж – в масовках. Але те «німування» в умовах чудової творчої атмосфери, дружнього й доброзичливого колективу, який згуртував тодішній художній керівник російської драми Костянтин Хохлов, важили більше (тепер Лавров може стверджувати з висоти прожитих років), ніж навчання у будь-якому театральному інституті.
Прихід Кирила Лаврова на професійну сцену – це той нетиповий випадок, коли авторитет і можливості батька не лише не сприяли, а навіть перешкоджали йому. Батько мріяв бачити його військовим і не схвалював театральних захоплень сина. Навіть коли той став визнаним професіоналом, якому доручалися й головні ролі, батько ніби й не радів, тому ніколи особливо не хвалив за творчі успіхи. Очевидно, не змогла їх остаточно помирити й «сімейна» вистава, за якоюсь радянською п’єсою на злобу дня, де Лавров старший грав голову колгоспу, а молодший – його сина. І коли Костянтину Хохлову запропонували очолити той самий Ленінградський ВДТ, Кирило Лавров, звісно ж, поїхав із ним.
Київ згадує нечасто в своїх публічних виступах, але завжди з теплотою і вдячністю. Він дав йому путівку на сцену, тут Кирило Юрійович одружився. Київ як вальс його молодого життя, що був увертюрою до здійснення мрії, до великого визнання. Раніше сюди, як на побачення з юністю, приїжджав не лише гастролювати, а й на батькову могилу. Тепер і надмірна зайнятість, і поважні роки заважають це робити.