Кассандри жнивують. І сіють озимі прогнози
Цікаво, чому російські Громадська рада з міжнародних справ «Європейський форум» та інформаційне агентство «Росбалт» не організували у Києві круглий стіл, присвячений російсько-українським відносинам, одразу після 24 серпня, коли Президент України виставив уряду Юлії Тимошенко найвищі бали? Чому нашим сусідам саме тоді не хотілося разом із нами порозмірковувати над складовими успішної, за визначенням Віктора Ющенка, діяльності уряду? І якщо нині важко усім збагнути, коли ж таки вірив своїм словам наш Президент, – возвеличуючи уряд чи посилаючи його у відставку, – то принаймні у мене зараз виникає й інше, аналогічне запитання. Хіба після Дня незалежності хтось забороняв російським та українським політикам і експертам зібратись у Києві за круглим столом і, всупереч тій похвальній заяві Віктора Ющенка, оголосити тему: «Київ – Москва. Роль українського громадянського суспільства і міжнародної спільноти у подоланні політичної кризи в Україні»? Цієї кризи тоді не було? Її не бачили? Не бажали про неї говорити? Чогось остерігались? Навіщо треба було відкладати цю розмову аж на місяць?
Прогнозуючи 27 вересня за згаданим круглим столом економічну катастрофу в Україні уже в найближчі роки, співголова Ради з національної стратегії росіянин Йосип Діскін зауважив: «Не хочу бути Кассандрою…» Але Кассандр у чоловічій подобі із серпами не завжди вчасної далекоглядності на аналітичне поле того дня вийшло чимало. Що пожинали? Найрадикальніші сорти пророчих зернових – Нестор Шуфрич і Тарас Чорновіл: влада повинна піти. За власним бажанням. Бо брати її в свої руки через доведення країни до руїн найглибшої кризи, за словами Тараса Чорновола, Партія регіонів не хоче, а позиція іншої гілки опозиції – СДПУ(о), яку він бачить у прагненні «злочинну владу добити» будь-яким чином, теж не прийнятна. Директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимир Малинкович закликає, доки «оранжеві чубляться, завойовувати електоральне поле синіх (це, мовляв, третина всього населення) під лозунгом іншої України – не оунівсько-петлюрівської, а багатобарвної й багатонаціональної, із двомовністю».
Зовсім не такі категоричні народні депутати Георгій Крючков та Ігор Шурма. Георгій Корнійович вважає, що лихо не без добра: нова влада зрозуміла – агресивна мстивість до опонентів не додала авторитету, мільйони людей позбулися ілюзій (хоч зачарування ще великої сили), з’явилась надія, що життя ввійде у правове й конституційне русло, а кадрове цунамі спаде і, може, почнеться замість нього цивілізований процес. На думку Ігоря Шурми, кризи нині немає – ми сьогодні переживаємо результати поганої адміністративно-кадрової політики. Через 12 безсонних ночей президент обрав інтереси України перед інтересами друзів. А проблема влади в тому, що вона не реагує ні на суспільство, ні на ЗМІ.
Корінь же проблем російсько-українських відносин керівник фракції БЮТ у парламенті Олег Білорус бачить у тому, що «договір про кордони, підписаний ще Кучмою, Росія й досі не ратифікувала. Тому Україна – держава без кордонів: нема демаркації на суші, демаркації й делімітації в акваторії Азовського й Чорного морів». Йому заперечив радник посла Російської Федерації в Україні (щоправда, Олега Білоруса за круглим столом у цей час уже не було) Всеволод Лоскутов: «Договір про кордони Державна дума ратифікувала, у квітні минулого року відбулася синхронна ратифікація трьох документів: договору про кордони, угоди про Єдиний економічний простір і договору про співпрацю в Азово-Керченському регіоні. Інша справа – Україна зараз ставить питання про демаркаційні кордони на сухопутній ділянці, але цю тему недавно обговорювали в Москві міністри закордонних справ Лавров і Тарасюк». Пан Лоскутов повідомив про завершення роботи над створенням унікальної міждержавної структури – комісії «Путін – Ющенко», яка координуватиме переговорні процеси з найгостріших проблем, зокрема ліквідує прогалину і в такій болючій темі, як Чорноморський флот. І навів переконливі докази зовсім не глухого кута, як проголошують деякі політики, в українсько-російському сусідстві. Товарообіг між Росією й Україною у 2004 році був на найвищому рівні за весь період незалежності наших держав. А лише за перше півріччя 2005-го він зріс на 26 відсотків.
За круглим столом прозвучали цікаві застереження: «Кваснєвський відходить, а Путін залишається» (Сергій Марков, голова Громадянської ради з міжнародних справ «Європейський форум»). «Ні, президенти відходять, а країни залишаються» (Олег Білорус). Дісталося президенту Польщі й від Нестора Шуфрича: «Ми були свідками кулуарних дій Кваснєвського, який в інтерв’ю польській газеті признався, що він придумав фальсифікацію виборів і вирішив, що Верховний Суд України буде інструментом її легітимізації». Може, Нестору Івановичу хтось неправильно переклав польський текст? Бо повірити у такі слова відомого політика важко.
Уже згаданий Сергій Марков зауважив: «Одне з головних наших завдань – забезпечити братньому українському народу нормальний стабільний розвиток». Бо «Росія не зацікавлена, щоб на її кордоні з’явилася держава, що падає» (Йосип Діскін, «Кассандр»). «Я теж готовий обговорювати російські проблеми, зокрема чеченські, – «виявив ініціативу член фракції «Народний рух» народний депутат Михайло Поживанов…
Багато дошкульних слів прозвучало на адресу Помаранчевої революції з обох сторін – і з російської, і з української. Моя думка з цього приводу: світло довіри, приязні між людьми, їхнього єднання у такому понятті, як народ, і надії на краще майбутнє не розкладеш на складові, – як і любов. Той, хто був у ті дні на Майдані, це відчув. Хто не відчув – не збагне. Воно неповторне, дароване Богом. Інша справа, як скористалися ним деякі наші керманичі.