Із води у небо

Час невблаганний і стрімкий, наче течія гірської річки, – хоч як намагайся її спинити, а хвилі все одно котяться все далі і далі. Не встигнеш озирнутися, як молодії літа вже ген-ген позаду, а на порозі – старість. Утім, щира, добра людина і в свої 60 чи 70 залишається такою ж, хіба що життя натрусило сивини у волосся та додало зморшок на обличчі, але й вони по-своєму красиві. Хтось днями просиджує на лавці біля під’їзду, забиває «козла» у затінку, хтось бавить онуків, інші віддають перевагу дачному умиротворенню. Та не всі літні люди вийшовши на пенсію, поринають у тихе, спокійне життя. Є неспокійні серця, що прагнуть пригод, ризику, що відкривають для себе нові острови, перетинаючи під парусом океан, або піднімаються на повітряній кулі до самісіньких хмар. Із когорти таких – киянин, пенсіонер зі стажем Володимир Іванович Царьков.

Відмовився служити в Москві – опинився на Балхаші

З цим симпатичним, не по літах рухливим і бадьорим чоловіком (Володимиру Івановичу минулого тижня виповнилося 70, з чим ми його й вітаємо), я познайомилася випадково: він прийшов на громадські слухання з приводу проблем Сінного ринку і активно сперечався із забудовниками. А привабив мене своєю футболкою, на якій було написано: «Рух – це життя». І невдовзі я переконалася, що старість його вдома таки не застане, позаяк у нього кожен день розписаний по хвилині: яхтклуб, повітроплавання – ледве вистачає доби на все.

– Уперше я побачив яхту на озері Балхаш, куди направили мене служити, і не звідки-небудь, а з Москви, – розповідає Володимир Іванович. – У білокам’яній мав честь нести службу у парадних військах. Набридло – попросився кудись далі, хоча б на Далеку Північ, а мене «кинули» у казахські степи, де відбував заслання Тарас Шевченко. Тільки Кобзарю випало сім років каторги, а мені – чотирнадцять…

Якось він замилувався, як красиво по хвилях Балхашу вигойдуються граційні яхти, і попросився, аби яхтсмени навчили його ними керувати. За тиждень освоїв науку і впродовж 14 років очолював парусну секцію спорткомплексу в Приозерську. У його господарстві було 35 яхт, виховав 14 юніорів, четверо з яких нині – офіцери, пишуть і досі вдячні листи своєму учителю та наставнику.

Із казахських степів потрапив в інше «гаряче» місце – в Чорнобиль, звідки й пішов у відставку. Оселився у Києві: працював у міськвиконкомі, у Метробуді – споруджував станції «Червоноармійська», «Либідська». А вийшовши на пенсію, без діла вдома не сидів.

Бригу «Київ» не судилося відкрити Америку

У 90-ті роки на заводі «Ленінська кузня» ентузіасти-яхтсмени з усіх куточків тодішнього СРСР вирішили збудувати дерев’яний бриг «Київ» за проектом корабля 1831 року. В історичному музеї в Ленінграді розшукали креслення, по держпромгоспах  збирали деревину, і в третю зміну, коли завод відпочивав, розпилювали колоди, сушили, стругали, клеїли дерево. Виготовили весь каркас (він і донині стоїть на подвір’ї «Ле-нінської кузні», важить 480 тонн). Збиралися спустити бриг на воду до святкування 450-річчя відкриття Америки.

– Американці чекали, що ми перепливемо Атлантичний океан, – веде далі Володимир Іванович, – і вони куплять у нас цей корабель для свого музею морських сил. Не вийшло…

Трохи пізніше каркас «Києва» за 90 тисяч у.о. придбав колись відомий київський підприємець Семен Юфа, але невдовзі рухнув його бізнес, а з ним і мрія яхтсменів доплисти до берегів Америки. Може, настануть такі часи, коли каркас недобудованого брига зацікавить меценатів, і цей диво-корабель таки огорнуть якщо не океанські, то хоча б дніпров-ські хвилі.

Учитися літати не пізно і в 70

Невдача засмутила Володимира Івановича, але він не опустив руки, бо таки підняв паруси, але вже на яхті «Батьківщина». Його із радістю прийняли в її команду – довірили бути боцманом. Українські яхтсмени якраз збиралися здійснити на «Батьківщині» кругосвітню подорож під девізом: «Хай світ пізнає Україну». Проте і тут виникли труднощі, хоча перша морська подорож відбулася: яхту під синьо-жовтим прапором бачили на Середземному морі, у Біскайській затоці у просторі Гібралтару, на Маямі і навіть в Сіднеї. В Австралії вона і досі, та не плаває, а стоїть на причалі, арештована за борги. Щоб повернути її додому, потрібні чималі кошти.

– А нині у мене є невеличка яхта «Купава», – не приховує радості чоловік. – Ми беремо участь у різних змаганнях. Нещодавно відбувся турнір на Кубок України, і «Купава» посіла перше місце. Через кілька днів виборюватимемо першість на Кубку «Добрий спомин» – він присвячується пам’яті загиблих моряків. До пізньої осені я зайнятий такими клопотами, та й взимку є робота: відремонтувати, пофарбувати яхту, висушити матраси, розсортувати посуд…

– А навесні хоч трохи перепочинете?

– Ні, у травні я занурююся в іншу стихію, повітряну. Прагну неба, – пожвавлюється мій співбесідник. – Повітряні кулі – не менш захоплива справа. А заманили мене у корзину з лози Костянтин Лістратенко та Слава Гардашник саме у той час, коли я зрозумів, що на бриг «Київ» не зійду: не попливу, то хоч полечу.

– Коли ви вперше піднялися над землею?

– Це було на Андріївському узвозі у День Києва. Ми просто демонстрували киянам та гостям міста нашу повітряну кулю і не збиралися злітати. Корзина була прив’язана, але хтось із глядачів відчепив мотузку. Пілот  Костя кричить до мене: «Тримай кулю», а вона рветься у небо. Я зі своїми 105 кг вхопився за корзину і хоча добряче подряпало мене, а таки втримав. Однак цей політ, поза корзиною, мені не зарахували. «Бойове» хрещення відбулося у Новій Каховці під час V фестивалю «Таврійські ігри». Мені вручили диплом і нарекли мене Царем Таврійським V.

– Повітряна куля, певно, недешева річ?

– Так, вона складається із шовкового купола, корзини, пальника, 12 тросиків, чотирьох газових балонів, висотоміра, компаса – і все це разом коштує сорок тисяч у.о. Але такі гроші витрачаємо не ми (де їх стільки взяти?), а солідні фір-ми, яких ми рекламуємо.

– Де вам доводилося літати?

– У Києві, Кам’янці-Подільському, Феодосії. У Криму приземлилися на виноградник й пошкодили кулю. А ще був випадок, що нас занесло за село на скотомогильник, куди ми приземлилися на великій швидкості. Один ріг звідти я зберіг на згадку. Літати найліпше з 6-ї до 9-ї години ранку і з 6-ї до 9-ї вечора, коли мало вітру, погода спокійна.

– Я бачила великі і малі кулі.

– Великі, об’ємом три тисячі кубічних метрів, мають п’ять місць, а півтораметрові, на 2-3 особи, здебільшого використовують для прогулянок – катають охочих. Важить такий літальний апарат від 75 до 110 кілограмів – самому його не скласти і не підняти.

– Шовкові кулі можуть порватися. Як тоді бути?

– Беру швейну машинку (я колись мав пристрасть до неї і навіть шив дружині сукні) й починаю латати. Як бачите, все, що людина вміє робити, може колись знадобитися.

– Ваша дружина не ревнує вас до яхти, повітряної кулі?

– Вона мене розуміє і підтримує завжди, за що я їй щиро вдячний. Жаль, що ніхто з моїх трьох дітей не закохався у хвилі та небо так, як я.

Дивна і прекрасна мрія

У його дружини Олени Сергіївни, професора Національної музичної академії, – захоплення земні – збирає японські керамічні фігурки нецке. Але купує їх здебільшого чоловік, коли буває у мандрах, навідується і на Петрівку, аби вибрати щось із нового каталога. І дарує їх дружині у день їхнього весілля, у день народження, на Новий рік.

– Є у мене мрія, – признався Володимир Іванович, – виліпити із глини мезозойського періоду, яку я дістав із глибини 240 метрів, коли працював у Метробуді, весь симфонічний оркестр. Щоб і скрипочка грала, і розліталися фалди фрака у диригента. Мій батько був гончарем, і я також вмію ще і з глиною попрацювати.

– Уявляю, як тішитиметься таким нецке ваша Олена Сергіївна. Упевнена, що й ця мрія здійсниться. Дай вам Боже, здоров’я до ста літ!