Під знаком архістратига Михаїла

Український художник Володимир Слєпченко народився в російській  Олексіївці Бєлгородської області. 1968 року закінчив із відзнакою художнє училище в Іваново. Звідти обдарований юнак подався до Ленінградської академії образотворчого мистецтва. На вступних іспитах його живопис і малюнок члени комісії оцінили найвищим балом. А от із композиції абітурієнт отримав двійку… Знадобилося майже сорок років, аби талант нашого співвітчизника визнали в місті на Неві. Володимира Павловича кличуть до Санкт-Петербурзької академії: в її стінах у присутності багатотисячної студентської аудиторії тамтешні професори хочуть оголосити нашого майстра пензля академіком. Тож саме час поїхати й нагадати, як колись несправедливо повелися з ним.

Із цього, власне, і почалася наша розмова з маститим українським художником, роботи котрого добре відомі не лише в нашій державі, а й у Росії, Польщі, Німеччині, Канаді, Італії, КНДР. Нинішню ж виставку пан Слєпченко влаштував… у Державному департаменті України з питань виконання покарань.

– Відверто кажучи, тепер і не шкодую за академією, адже у Львові в поліграфічному інституті імені Івана Федорова не гірші вчителі, там класна художня школа. До наполегливого навчання спонукало й тамтешнє, так би мовити, історико-архітектурне середовище. Духовна енергетика Львова набагато потужніша, ніж у міста на Неві. Тож вдячний долі, яка розпорядилася таким чином.

– Володимире Павловичу, ваша прекрасна українська мова – це також результати львівського впливу?

– Не лише. Хоча й народився на території Російської Федерації, але  з українського роду-племені. Свого часу мій батько викладав історію України в російських школах. У тому краї й досі лунають українські пісні. А в місцевому краєзнавчому музеї в експозиції «Наші знамениті земляки» знайшлося місце і мені й моєму діду, котрий закінчив Санкт-Петербурзьку академію образотворчого мистецтва. А це тому, що я доволі часто з персональними виставками відвідую малу батьківщину.

Бєлгородці уважно стежать за творчістю лицаря Міжнародного ордена архістратига Михаїла, пріора Львівської організації ордена, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Слєпченка. І справедливо пишаються ним. Адже, попри давні висновки ленінградських екзаменаторів, він справжній віртуоз композиції. У своїх роботах митець майстерно поєднує різні часово-просторові виміри, уміло підпорядковує другорядне головному, залишаючи лише найнеобхідніше. Варто лишень глянути на його символічну роботу «День Архістратига Михаїла». Картина,  до речі, написана в дні жовтогарячої революції. На ній зображено грифона під нахилом – символ зла, вражений списом канонічного Архістратига Михаїла падає вниз, на частокіл зі списів, що символізують революційний народ.

– Люблю писати архістратига, – зауважує художник, він  є в багатьох роботах. Його образ не оминув і картини «Київ». Для мене Михаїл – головний воїтель духовного Христового воїнства, яке активно бореться зі злом. І завжди здобуває перемогу.

– Пане Володимире, досить лише назвати кілька ваших робіт («Велич минулого», «Енергія творчості», «Муза», «Молитва», «Дівчина Трипілля», «Іоан-Хреститель», «Нестор-літописець» та ін.), як стає зрозумілим: вони далекі від тюремної тематики. Проте твори виставили в закладі, що безпосередньо пов’язаний з каральними функціями. Більшості поціновувачів вашої творчості вхід сюди заборонений, то яка  ж мета?

– Дуже проста – привернути увагу працівників Держдепартаменту з питань виконання покарань і до подвижницької роботи. Щось подібне вже давно практикується в західно-європейських країнах – влаштовуються художні виставки й майстер-класи за ґратами. Ми просто зобов’язані рятувати душі засуджених красою, тобто мистецтвом. А надто – дитячі. Навертати їх до творчості, адже серед тих, хто за ґратами, чимало талановитих, мистецьки обдарованих людей. Мені дуже хочеться, аби вони вдосконалювали свої світлі таланти.