Хрест над світом постав
Коли в літературі недалекого минулого ми зустрічали вислів «помазаник Божий» (звісно, про велику літеру в другому слові тоді й мови не було), то в очах у нас автоматично з’являвся насмішкувато-іронічний блиск, а губи складалися у гримасу пихатої поблажливості. Що й казати: типовий ідеологічний стереотип із виразно негативним і карикатурним присмаком.
А ніхто не замислювався, що стоїть за цим поняттям. У четвертому столітті по Р.Х. у Східній Римській імперії, яку умовно називають Візантією, сталася подія, яка без перебільшень перевернула світ. Жодну революцію – що паризьку, що жовтневу, що Помаранчеву – не можна з нею порівнювати навіть жартома. Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього – так іменує її церковний календар.
Навіть зараз більше звертають увагу на подробиці того, як мати імператора Костянтина – Олена – шукала і знайшла в Палестині залишки хреста, на якому було розіп’ято Ісуса Христа, які дива супроводжували ці пошуки… Багатьох вражає, яким чином серед кількох дерев’яних хрестів було виявлено саме ТОЙ. І лише невелика частина людей розуміє значення цієї знахідки і, головне, вагу того, що відбулося після неї, – Воздвиження.
«Саме тоді, коли завдяки рівноапостольним царям Костянтинові та Олені над тодішнім ранньосередньовічним світом – розрізненими християнськими чи напівхристиянськими державними утвореннями – було воздвигнуто Хрест Господній, уперше Церквою стала держава, – говорить настоятель парафії Св.великомученика Юрія Змієборця протоієрей Сергій Станкевич. – Світські можновладці знайшли Хрест, і це символізує знайдення сенсу життя, творення та існування держави, діяльності влади, кожного громадянина. Тоді ж і з’явилося поняття «помазаник Божий». Це вже не той, що, як, наприклад, Олександр Македонський, проголошує себе богом чи напівбогом і бере на себе відповідальність за все. Це той, хто сам, як і всі його піддані, служить Богові й разом з усіма відповідає за свої вчинки перед Ним.»
Ви скажете: це на словах. Красива формула, яку за бажанням можна довести на практиці й до абсурду. Мабуть, не варто з будь-якої нагоди перекидати місток до нашого українського сьогодення. Зазначимо лише, що помазаник Божий – це не персонаж капрічос. Ним бути не тільки почесно, а й відповідально. І помазаність вимірюється не тим, хто заповзятіше, артистичніше, а головне, щиріше обкладав себе після десятиліть безвір’я та бездуховності хресним знаменням – Борис Єльцин чи Леонід Кравчук. Під час Помаранчевої революції багато хто бачив Божий перст над Майданом. Міра нашого розчарування ще не така, щоб поставити під сумнів ці побачені нами знамення.