Без паранджі, але з тягарем

Коли рік тому у Верховній Раді України нарешті відбулися парламентські слухання щодо так званого становища жінок в Україні (це замість обговорення проблем  розвитку ґендерної демократії), то доповідачі-чоловіки зійшлися на одному. Мовляв, наші українки найкрасивіші в світі і що ми без них робили б?

Цей «реверанс» – давній дешевий прийом. А щодо краси, то я недавно пересвідчилася: казашки, особливо, звісно, молоді, – чи не красивіші за українок. І без них життя в Казахстані давно вже зупинилося б.

«Окрилена жінка»

Мова саме про Казахстан, бо привели туди журналістські дороги. У Алмати відбувся другий Національний жіночий ярмарок ідей і товарів «Канати Аел», тобто «Окрилена жінка». Організатори цього міжнародного заходу (приїхали делегації  з Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану, України і Росії) – Національна комісія у справах  сім’ї та жінок при Президентові Республіки Казахстан (РК), Програма розвитку ООН і Шведське агентство з міжнародного розвитку SIDA.

Щодо останнього, то воно досить успішно розвиває у країнах колишнього Союзу програми, які сприяють ґендерній демократії. І саме завдяки йому в Алмати побувала наша делегація з різних регіонів України,  представники якої взяли активну участь у проведенні круглих столів та семінарів, присвячених мікрокредитуванню, стратегіям боротьби з бідністю чи ґендерній рівності. Одинадцять українців – активісти шведсько-української програми «Ольга та Олег».
Ярмарок – він і є ярмарок, надто східний: барвисті виставкові стенди, продажі-презентації, концерти. З усіх куточків величезного Казахстану жінки-підприємці демонстрували  не  тільки нові товари й технологічні розробки, а й напрацювання у сфері  розвитку ділових та лідерських якостей. Зрозуміло: такі заходи демонструють передусім позитив. Мушу визнати: чимало нагадувало мені «показушність» «совкових» часів, коли за пишною декоративністю й  декларативністю приховувався реальний стан речей. А хочеться знати, як насправді ведеться жінкам у сучасному казахському суспільстві.

Намагалася максимально спілкуватися з тамтешніми професіоналами, та відчувала, що далеко не до кінця вони могли й хотіли розповісти мені про свої проблеми. Більш-менш орієнтуючись щодо ситуації в Україні, віднаходжу чимало спільного у становищі жінок наших  країн. На початок 2004 р. населення Казахстану нараховувало 14 951 200 осіб, 51,9 відсотка з яких – жінки. Однак, складаючи добру половину казахського суспільства, жінки мало представлені в урядових та політичних структурах. Це пов’язано з тим, що з розпадом Союзу на пострадянському просторі «відмер» принцип формального квотування, коли жінки, наприклад у Казахстані, представляли не менше ніж 35 відсотків депутатського корпусу. Однак нічого не вирішували!  Нині для всіх гілок влади  у Казахстані  характерна вертикальна сегрегація: що вищі посади, то менше жінок, хоча їхня фаховість та освіченість не «гірша», ніж у чоловіків. Така сама тенденція тримається і в Україні.

Ґендерна демократія – не «жіноче питання»

Якраз минуло 10 років від часу прийняття Пекінської декларації, що закликала держави світу здійснити рішучі заходи щодо поліпшення становища жінок. Як у всіх пострадянських країнах, у Казахстані прийнято  відповідний Національний план дій,  створено Національну комісію у справах сім’ї та жінок при президентові РК. Щоправда, як і в Україні, парламент Казахстану досі не ухвалив закон про рівні права та можливості жінок і чоловіків. Втім, із розмов з колегами з Киргизстану, де такий закон ухвалено, довідалася: він фактично не працює. Це спільний «пострадянський синдром»: працюють закони «неписані», а писані – ні. Так само, як в Україні, у Казахстані ґендерну проблематику часто підмінюють «жіночим питанням». Так, ніби одна з наріжних засад демократії – рівні права і можливості всіх членів суспільства незалежно від статі – є справою виключно жінок. Тим часом у РК  соціальне та економічне становище більшості жінок гірше, ніж чоловіків, що свідчить про неефективне використання людського капіталу. Реальні здобутки країн, які досягли  паритету в самореалізації обох статей, свідчать: ґендерна рівність вигідна для суспільства загалом і в економічній сфері зокрема. Йдеться передусім про досвід Швеції, Фінляндії тощо. Традиційний розподіл на «жіночу» та «чоловічу» роботу тут поступово долається, відтак  представники обох статей знаходять для себе нові можливості й робочі місця. Щодо Казахстану, то серед країн із перехідною економікою він має показники індексу гендерного розвитку трохи вищі, ніж в інших, зокрема середньоазіатських, державах. Однак загалом  знизилася якість зайнятості жінок: як і в Україні, вони фактично зосереджені в малооплачуваних галузях. Жінки надають перевагу менш оплачуваній, але стабільній зайнятості в державних структурах. Розрив в оплаті праці жінок та чоловіків різко збільшився на користь останніх. Безробіття в РК, як і в Україні, має «жіноче обличчя». 2004 року частка жінок серед усіх безробітних Казахстану становила 57,3 відсотка. Водночас «слабка стать» непропорційно широко представлена в сфері самозайнятості: там, де робота часто організовується у неформальних секторах економіки і пов’язана з порушенням трудового законодавства.

Щодо інших проблем, які на перший погляд є жіночими, то в РК значний – за міжнародними стандартами – показник материнської смертності. І, як в Україні, аборти залишаються основним методом регулювання народжуваності. Недарма  чимало семінарів на згадуваному Ярмаркові було присвячено сучасним методам контрацепції, що, однак, недоступні для широкого кола жінок через дорожнечу препаратів. Тим часом у Казахстані відзначається тенденція  «постаршання» вступу жінок у перший шлюб (з 22,4 до 23,7 року) і, відповідно, зниження ранньої народжуваності та підвищення її в пізнішому віці – 35-39 років. Якщо Україна має тривалі наслідки Чорнобильської катастрофи, то чимало казахських жінок мешкають на територіях, які перебували під впливом ядерних випробувань. Спільним  для наших країн є те, що чимало жінок Казахстану подалися  шукати щастя за кордоном. Чим це обертається – відомо. 
Отож, після розпаду радянської імперії, ми одержали в спадок значні проблеми, які не подолали за роки незалежності наших країн. Це закономірно. На всьому пострадянському просторі – різке зменшення політичного представництва жінок. Інша річ, що формальне радянське квотування жінок (доярок-робітниць садовили  в різні президії «для краси») реально нічого їм не давало. Тим часом у країнах Центральної та Східної Європи і Балтії частка жінок, зокрема серед парламентаріїв, загалом істотно вища, ніж у країнах СНД. У країнах Західної Європи цей показник становить понад 30 відсотків.

Звичайно, й Казахстан, і Україна приречені поступово вливатися в річище світових тенденцій, зокрема і тих, що стосуються розвитку ґендерної рівності. Однак – якими темпами? В обох країнах широко декларуються основні напрями діяльності відповідних структур, покликаних активізувати участь жінок у суспільно-політичному житті, реалізувати їхню економічну діяльність, дбати про їхнє здоров’я та боротися з насильством. Усе це зрозуміло й не викликає заперечень. Та насправді суть полягає у перерозподілі влади і ресурсів. Саме тому жінок чекає довготривала й напружена боротьба, аби мати рівні права і можливості в суспільстві, половину якого вони становлять чи не в кожній країні.

Казахські жінки ніколи не носили паранджі. На перший погляд, надто в місті, вони – вільні та незалежні. Та на їхніх головах – невидимі тягарі патріархальщини, «совка» та постколоніалізму.